Коли у Меїра Давидовича померла тітка Далия, тоді ще ніхто не здогадувався, як круто зміниться його доля. Тітка прожила весь вік сама у маленькому будиночку на узбіччі Рамат-Гана, і мала єдину онуку дівчинку на імя Ярін, котрій тоді було десять.
Ці події здаються сьогодні далекими й майже нереальними, але саме так все і сталося. Мати Ярін уже багато років була за кордоном виїхала на роботу в Європу, звісток від неї майже не було. Меїр розумів: якщо залишити Ярін одну, дівчинку просто відправлять до дитячого будинку.
Дружина Меїра, Ціля, залишилась у квартирі у Тель-Авіві. Вона не могла поїхати ні на які відстані після складної операції лікарі суворо забороняли подібні вилазки. В той день Ціля готувала вечерю: пире із картоплі, рибні котлети по-сефардськи й свіжий ізраїльський салат, а в повітрі стояв аромат домашньої хали. Ціля дуже хотіла, щоб після непростого дня Меїр відчув, що вдома його чекають.
Повернувшись пізно ввечері, Меїр увійшов не сам позаду нього стояла тоненька Ярін із маленьким рюкзачком, з пересторогою й надією дивлячись на господарів.
Це Ярін, тихо мовив Меїр, внучка Далии.
А її мама де? спитала здивовано Ціля.
Не змогла приїхати, сумно відказав чоловік. Дитина залишилась сама.
Ярін обережно прослизнула в оселю, притискаючи до себе рюкзак. Ціля глибоко вдихнула, стримала тривогу і нарешті сказала:
Сядь, доню, вечеря вже чекає на тебе.
Ту ніч вони довго розмовляли на кухні, обмірковуючи, що робити далі. Меїр пояснював: віддати Ярін до інтернату означає відірвати її від останньої рідної ниточки. Ціля хвилювалась: обом вже за сімдесят, здоровя ледве тримається, пенсія маленька сабра на хумусі.
Ми мріяли про спокійні роки, сумно зітхнула вона, трохи тиші, трошки часу для себе
Але вона ще дитина, відповів Меїр, хіба можна залишити її одну?
На світанку Ярін прокинулася раніше за всіх і помила посуд після легкої трапези.
Я завжди допомагала бабусі, сказала вона спокійно.
Життя потроху повернулося на круги своя. Ярін зарахували до школи неподалік, вона швидко звикла, проявила себе сумлінною ученицею. Квартира наповнилась новими звуками книжки всюди, рюкзак біля порога, молодіжна музика з її кімнатки.
Спочатку Ціля була дуже стриманою боялася надто привязатись до чужої дитини. Але одного вечора, коли їй стало дуже зле, Ярін зібралася, викликала швидку, принесла все необхідне і не відходила, тримаючи за руку.
Все буде добре, бабусю, шепнула дівчинка.
Промайнув рік. Раптово Меїр пішов з життя. Ціля залишилася наодинці з Ярін. На похорон приїхали син і дочка, та по кількох днях повернулися у свої справи.
Мам, важко ж тобі з підлітком, сказала дочка. Може, краще все-таки оформити її у притулок?
Ціля довго мовчала, дивилась, як Ярін знову сервірує стіл.
Я теж боялася, коли Меїр вперше привіз її посеред ночі, тихо промовила вона. Але зараз вона для мене найрідніша.
Ярін ставала турботливішою з кожним днем: готувала, прибирала, допомагала у всьому. Не вимагала нічого зайвого, була лагідною і уважною.
Через два роки здоровя Цілі ще дужче похитнулося. Вона стала думати про майбутнє. Одного дня покликала нотаріусa і переписала квартиру на Ярін.
Але ж я вам не рідна, злякано прошепотіла дівчинка.
Рідня це не папери і не прізвище, усміхнулася Ціля, гладячи її по волоссю. Це душа.
Ярін обійняла її тихо, обережно, ніби боячись зробити боляче.
І тоді Ціля зрозуміла головне: у старості важливі не площа квартири, і не гроші а хто поруч, хто не піде у скрутні хвилини. А девять квадратних метрів на пятому поверсі з любовю у серці були найсправжнішим домом.
