Для мошаву це була новина року: брат Ноа став її чоловіком. Навіть сусіди вітаються тихіше, всі спостерігають із-за живоплоту. Вони обєднали свої два маленьких дімки в один огородили парканом, як заведено. Працювали разом у саду на грядках, піклувались про курей, худобу і всім, що треба, займалися. Але коли Ноа почала ходити до синагоги, життя її раптом стало іншим не впізнати. Ну, у когось доля солодка, мов халва, а у когось важче, ніж сім плащів у липневу спеку. Хто знає, чого чекати від життя?
Ноа не памятала свою маму і не могла, бо та пішла з життя під час пологів. Батько, Йонатан, залишився з маленькою донькою на руках. Родичів, зрозуміло, не було тільки вони вдвох. Сусіди радили: «Віддай дівчинку у дитячий будинок». Але Йонатан лише хмикав у відповідь. Ноа для нього єдина кровиночка, його сонце над Кінеретом.
Кожен день до них забігала сусідка Сара, вдова з сином тринадцяти років. Могла і вечерю піднести, і Ноу помити, і пригостити халвою. На руках носила, коли та плакала. Одного вечора Ноа подивилася блакитними оченятами на Сару і видала: «Іма». Сара аж від каші ледь не поперхнулась! А у Йонатана сльози попливли по щоках як град у Хайфі. «Слухай, Саро, донька тебе мамою назвала. Значить, так воно й повинно бути», шепоче Йонатан розчулено. Сара тільки червоніє: «Ну що ти, давай їсти, поговоримо ще».
Сара була старша за Йонатана на ціле десятиліття. Це її трохи муляло, а ще як син її, Давид, поставиться до цієї новини. Але Давид виявився не дитина: «Ми давно вже родина, мамо. Хіба ні?»
Обєднали обійстя, поставили ще вищий паркан ну щоб уся вулиця вже мусила щось обговорювати. Разом вирощували апельсини, мали курей та трохи кіз, дітей виховували з любовю і повагою. У Сари очі світилися щастям, хоч і була старша. Та тільки, як кажуть, щастя ніг не має довго не стоїть на одному місці. Одного разу Йонатан поїв коня, чесав йому гриву, а той як копне! Йонатан тільки ойкнув та й знепритомнів. Сара, перелякана, викликає МАДА. Три доби лікарі у лікарні «Іхілов» боролися за Йонатана, але не вдалось
Сара вдруге стала вдовою у неповних сорок. Давид вступив до технікуму будівельників у Тель-Авіві, отримав койку в гуртожитку і обіди їсти. А Ноа залишилася з Сарою.
Давид зі стипендії купував Ної подаруночки: то дзиґу, то дракона з фінікової кісточки. Ноа бігла йому назустріч, як тільки приходив додому. Якось Давид подарував їй ляльку. Ноа сіла до Давида на коліна і сказала: «Тоде, аба!» Сара тільки глибоко зітхнула і шепнула синові: «Не ображайся. Ноа бачила фото свого тата, питала, де він. Я сказала він далеко. Ну схожість певно якусь знайшла. Минеться» Але не минуло Ноа лишилася з тим «аба».
Згодом Давид скінчив технікум, відслужив в ЦАХАЛі, став справжнім саброю, повернувся до дому. Сара чекала ось-ось наречену приведеш. А де там. У клуб не ходив, на шашлики не кликав нікого, на фермі щось майстрував. «Для Ної ж стараюся! Дивись, яка красуня росте. Скоро шиддухі почнуться», сміявся.
І ось, косить Сара картоплю на городі і пух! непритомна. Каже, втомилась, але на другий день і з ліжка встати не може. Крутиться земля, ноги не слухаються. Давид везе її в клініку «Шиба». Діагноз пухлина мозку. Доктор зітхає: краще вдома залишити. В рідних стінах і кінець легший.
Хвороба виснажила Сару. Ноа днями і ночами біля неї: тихенько плакала, бо не уявляла життя без такої мякої, хорошої мами.
Перед смертю Сара попросила Ною залишити їх наодинці з Давидом. «Обіцяй, синку, доглядати Ною. Ви ж не родичі ти розумієш? Але вона без тебе як без води в пустелі. Будь їй підтримкою». Після похорону Давид багато думав про Сарині слова і тільки тоді зрозумів мама хотіла, щоб він одружився з Ноєю. Але він же для неї і брат, і тато, і ще й чоловік? Таке тільки в серіалах буває!
Давид оселився окремо. Усе в себе переставив, щоб зовсім не нагадувало дитинство Ної. Ноа не розуміла що зробила не так? Їй не вистачало його сміху, слів, підтримки, і коли він поставив паркан між ними, вона мало не розплакалась.
Одного разу керівник кібуцу, де Ноа працювала рахівницею (ну, бухгалтером), дав їй премію аж 500 шекелів! Вона купила пляшку просекко, торт і пішла до Давида: «Відсвяткуємо премію, Давиду?» щоки аж червоні. Серце бух, бух! Давид тільки стоїть, як на бар-міцві, слова не може витиснути. От воно й відкрився кохає! Ну, мамині очі завжди знають краще.
Наступної суботи Ноа відправилась на бесіду з рабином. Той уважно вислухав і дозволив їм побратись мовляв, кровно нічого їх не єднає.
Так Давид, що був для Неї і братом, і батьком, став їй чоловіком. Тридцять років з того моменту минуло. Виростили двох синів, мають вже чотирьох онучок. Казали люди різне, але Давид із Ноєю точно знають: якщо у серці живе любов, варто перейти через шепіт сусідів – своє щастя важливіше.
А ще Давид із Ноєю можуть підписатись під тим: мамине серце не помиляється, якщо благословляє дитину на щастя.
