Я ніколи не мріяла вирости, вивчитись, вийти заміж, народити кучу малих дітей, стати домогосподинею та нічого окрім брудного посуду та прання в житті не бачити.Навіть не можу уявити, наскільки потрібно бути обмеженим, щоб такі речі називати жіночим щастям?! В моїх планах після навчання стояла кар’єра. Я багато грошенят вкинула у своє навчання. Скільки шукала підробітків, що оплатити його, адже батьки не могли все самі витягнути. Та життя розпорядилось моєю долею геть інакше.
Завжди, коли я розповідала своїм знайомим дівчатам, що хочу будувати кар’єру, а не бути домогосподинею, з мене тільки всі сміялись. Навіщо жінці йти працювати. коли вона може жити коштом чоловіка? хіба мазохістки таким займаються, або ті, хто вкрай невдало вийшов заміж. Ну, про останнє я погоджусь, чесно кажучи. Проте що поганого у тому, що жінка працює? Їй не потрібно випрошувати копійки у чоловіка, та чекати від зарплатні до зарплатні, щоб купити собі ті кросівки, які вже два роки мусолять очі?
З усім тим, вийшла я заміж у двадцять п’ять років. Через рік народила гарнесенького хлопчика. Чоловік у нас з малим просто золотим! Він ніколи та ні в чому нам не відмовляв. Часом мені навіть здається, що через його бажання нам дати більше його кар’єра стрімко пішла вгору, а відповідно й зарплатня.
Майже кожен вечір ми вечеряли в ресторані. Чоловік частенько балував мене подарунками та квітами. Коли прийшов мені час повертатися на роботу, коханий сказав, що категорично проти цього, адже він прекрасно нас з сином забезпечує. Купив і будинок, авто мені власне подарував… Не кажучи вже про брендовий одяг ти постійні буденні витрати в необмеженій кількості. Він все наполягав на тому, що жінка має бути вдома. На столі має стояти смачна вечеря та поряд в будинку. А коли я це мала встигати після роботи? Додатково й за дитиною дивитись.
Звісно, мене така його позиція вкрай збентежила, адже ще коли ми були на стадії зустрічання, я розповідала, що маю амбіції, та він геть не проти них, навіть навпаки, підтримував. А тепер? От що це я чую? Коханий дав мені трішки часу подумати…
Сьогодні гуляючи містом я зустріла свою ще шкільну знайому. Вона так постаріла… Мені аж шкода її стало. Ми трішки розговорились, вона розповіла, що має двох дітей, чоловіка, та мусить всю родину тягнути мало не самотужки. Чоловік на роботу ходить, але не стабільну. Зазвичай шабашки. А от вона має брати по дві зміни. Життя не цукор, в цілому… Після її компліменту моєму зовнішньому вигляду та дорогому одягу, я зрозуміла, що насправді не дуже хочу йти на роботу. Чоловік в мене чудовий, ні в чому не відмовляє. Та що найбільше мене спонукало піддатись на відмову від роботи, так це вигляд знайомої. Вона ніби не моя ровесниця, а років так на п’ятнадцять старша… Не хочу я собі такого. Життя, якого я не хотіла мало не з народження виявилось не таким вже й поганим. Чому б мене не понасолоджуватись життям, коли доля дає таку можливість.
