У мене важка робота. Я працюю вихователем у дитячому будинку. За декілька років своєї роботи надивилася багато. Щиро раділа, коли хтось із бідолашних дітей знаходив собі родину, й сумувала, коли у наш заклад приводили нових безталанних дітей.
Я мусила залишати роботу на роботі й не сприймати все близько до серця, інакше просто б не витримала. Та була за мій досвід одна історія, яка розчулила мене до сліз.
Хлопчика звали Сашком. Він потрапив у наш заклад ще маленьким. Народився Саша у звичайній родині. Мав і тата, й маму, жили вони добре, ніяких нарікань не було. Та, на жаль, горе спіткало їхню родину. Батьки розбилися в автомобільній аварії, хлопчик залишився сам. Іншої рідні не було. Вдалося знайти двоюрідну тітку хлопчика, яка мешкала дуже далеко, але вона відмовилася взяти на себе опікунство.
Пробув у нашому закладі Саша недовго. Через чотири місяці ним зацікавилася одна бездітна родина. Вони стали частими гостями, приходили навідати хлопчика, провести з ним час. Вперше я бачила посмішку на його обличчі й надію знову мати родину. Врешті Сашка всиновили, він пішов у нове життя за руку зі своїми новими батьками. Того дня я раділа разом із ним.
Шість місяців про хлопчика нічого не було чути. Хотілося вірити, що у нього все склалося дуже добре. Поки одного дня я знову не зустрілася з Олександром. Та сама пара привела його назад, щоб повернути. Хлопчика забрали в родину, дали надію, а тепер повертали, ніби бракований товар. Я була дуже зла на цих людей, хотілося розповісти все, що я про них думала.
Жіночці було начхати, чоловік попросив її не турбувати, бо вона при надії. Виявляється, вони повертають Сашка, бо стануть батьками власної дитини, чужа їм більше не потрібна. Вони пішли одразу, а хлопчик залишився стояти посеред коридору, не знаючи, що йому робити далі та куди іти.
Він плакав, а я вперше за декілька років роботи у дитячому будинку не змогла стримати сліз. Обійнявши Сашка, плакала разом із ним. Після того випадку я більше часу приділяла покинутому хлопцеві. Ми багато розмовляли, проводили час разом. Я не могла його покинути одного в такій ситуації. Йти в іншу родину хлопець більше не захотів.
Він уже давно не є вихованцем нашого закладу. Вивчився, влаштувався на роботу, одружився. Ми постійно підтримуємо зв’язок, я рада, що попри важке дитинство, життя у нього задалося.
