Батьки хотіли забрати онучок до себе, але їм не дозволили. Мені довелося удочерити своїх маленьких племінниць.

Я виріс у гарній родині. Мама з татом багато працювали, щоб ми з сестрою мали усе необхідне. На вихідних було заведено проводити час із сім’єю. Ми багато гуляли,  ділилися своїми хвилюваннями й радилися, щодо певної ситуації. Марина була меншою від мене на рік. Така невелика різниця у віці побила нас ще ближчими один до одного. Сестра завжди могла покластися на мене й знала, що я її захищу.

Якби ж я міг вберегти її від усіх бід на цій землі. Доля Марини виявилися нещасливою. Ще у школі вона завагітніла й народила дочку Софію. Тато дитини одружився з Мариною лише для того, щоб не потрапити до в’язниці, бо був старшим. Ігор мені не подобався і я відверто казав сестрі про це. Та вона сподівалася, що батьківство його змінить. Її щира довіра та любов привели у цей світ ще одну дівчинку – Марійку.

Коли сім’я поповнилася й відповідальність зросла, Ігор не придумав нічого кращого, щоб утекти за кордон. Понад шість років від нього ні слуху ні духу. Аліменти він не виплачує й не бере жодної участі у житті дитини. Щоб хоч чимось допомогти сестрі, я порадився зі своєю дружиною Ірою й ми віддали Марині свою квартиру. Самі ж переїхали у будинок Ірини, який залишився їй після бабусі.

Роботи там було не початий край, але рано чи пізно варто було починати. Мені пощастило, що Іра така добра й чуйна. Інша б на її місці відмовила або захотіла б собі половину грошей за квартиру. Дружина геть інша, вона ставилася до Марини, як до рідної сестри й ніколи її не ображала. Це саме стосувалося й моїх племінниць.

Здавалося життя сестри нарешті налагоджується. Вона з дівчатами має власне житло, влаштувалася на гарну роботу, от і старша Софія пішла до школи, а Марійка в садок. Турбот поменшало, живи й радій. Та доля виявилася невблаганною. Захворіла Марина на важку недугу, ми б знайшли будь-які гроші, щоб її врятувати та було запізно. Через кілька місяців її не стало.

Це непоправне горе залишило по собі слід на всій родині. Батьки вмить постаріли й самі почали хворіти. Усі наші болячки від нервів. Я і сам відчував, ніби камінь на душі ношу. Найгірше було дівчаткам. Вони не знали рідного батька, мати була для них найближчою людиною з усіх у цьому світі. І ось вони залишилися сиротинками.

Батьки хотіли забрати онучок до себе, але їм не дозволили. Вони не працюють, поважного віку до того ж мають проблеми зі здоров’ям. Я знав напевне, що оформлю опікунство на себе, тільки хвилювався, що скаже дружина. У нас самий було двоє хлопців ще досить малих, а тут ще дві неповнолітні дитини. Іра першою почала розмову й заявила, що ми повинні забрати дівчаток до себе. У них є рідні, які можуть про них подбати. Не будуть племінниці рости в дитячому будинку, поки дядько спокійно спатиме у своєму ліжку.

У мене не було слів, я обійняв дружину й розплакався. Як же мені з нею пощастило. Квартиру сестри ми продали, а на виручені кошти почали добудовувати свій дім. У нас тепер велика родина, тож і місця повинно бути вдосталь. Племінниці з часом звиклися до своєї нової сім’ї. Вони у нас справжні помічниці й відмінні няньки для хлопців. Марина може бути спокійною за майбутнє своїх доньок. Ніхто не дасть їх в образу.

Хоч ми з Ірою й не зможемо замінити їм матір, але зробимо усе можливе, щоб вони більше ніколи не плакали та горювали. Вірю, що сестра споглядає за нами й захищає від усіх негараздів.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Батьки хотіли забрати онучок до себе, але їм не дозволили. Мені довелося удочерити своїх маленьких племінниць.