Залишатись теж було не варіантом. Мама ж завжди гp _oзилась, що до дитячого будинку мене віддасть, якщо буду далі шкодити. А тут таке сталось! Батьки, мабуть, через таке точно дітей до притулків віддають, чого б мамі про таке жартувати?

В дитинстві я був вкрай неслухняною дитиною. Сам не розумію досі чому, та мені постійно хотілось щось трощити, бити, ламати. Особливо любив різати мамині штори та скатерки. Так вже мені той звук подобався. Тишком-нишком брав у неї зі швейної машинки великі залізні ножиці та кромсав все, що бачив. Чиииик- чииик… Як ніж по м’якому маслу. Мати зайде до будинку, побачить, що я наробив, як дасть, як дасть по дупі, в кут поставить та прибирає те все. Плаче, бо дорогу тканину зіпсував. А жили ми не так вже й заможно.

Пам’ятаю, одного разу так наробив шкоди – розбив мамин улюблений кришталевий набір. Але то було чисто випадково – клянуся! Я просто грався м’ячем, вдарив трішки сильніше, ніж гадав, він розбив скляну вітрину серванта та розтрощив весь кришталь, що там стояв. Я аж побілів тоді. Це було вперше, коли я відчув, що дійсно наробив шкоду. Що ж, іншого виходу я не бачив, як зібрати речі та піти із дому. У чотири роки. А що робити? Мама буде в гніві, батько, гадаю, також.

Тож пішов я у свою кімнату, взяв свій маленький рюкзачок, вклав найулюбленіші іграшки, з холодильника вкрав палочку ковбаски, пару скибочок хліба, та й пішов геть з блиску. Йду, жую ту ковбасу і плачу! Так мені вже себе шкода. Не хотілось покидати дім, хоч тут мене й сварили частіше, ніж хвалили. Але тут була мама, тато, улюблений пес. Та залишатись теж було не варіантом. Мама ж завжди грозилась, що до дитячого будинку мене віддасть, якщо буду далі шкодити. А тут таке сталось! Батьки, мабуть, через таке точно дітей до притулків віддають, чого б мамі про таке жартувати?

Вистачило мене до вечора, поки темніти не почало. В далині за селом вили собаки. Ніч лягала дуже темною. Я почав боятися, що мене ще хтось з’їсть вночі. Краще вже до дитячого будинку, ніж бути з’їденим. Та й обідішня ковбаса вже зі шлунку зникла, їсти хотілось жахливо! може мама мене хоч нагодує, перед тим, як завезти геть? Повернутись додому вже не здавалось таким безглуздим.
Опустивши голову я швиденько пішов здаватись. Темніло на вулиці все сильніше, а вий собак здавався все блищим. На порозі дому під фонарем сиділа мама вся в сльозах. Я так і знав, вона дуже засмутилась через той мій промах…

– Синку! Божечки! Яка я рада! ти знайшовся! Я вже з батьком все село обшукали в твоїх пошуках! Чому ти з дому пішов?! Через той розбитий посуд?!
– Так, я гадав, о ти мене віддаси… Я не хотів до дитячого будинку…- сльози котились градом. Мені навіть говорити вже не вистачало духу.
– Дурненький! Ну його, той набір, мені він не потрібен, якщо тебе не буде поруч!Синку, я люблю тебе понад все на світі! Як же ти мене налякав…
Ми посиділи так, поплакали. Мама мене завела до будинку, нагодувала, помила, постійно обіймала. Вклала спати в мою улюблену постіль із динозаврами. А зранку… А зранку мене покарали. Ні, не за розбитий посуд чи сервант. А за те, що з дому пішов. Ось такі вони, мої перші спогади із дитинства.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

2 × 2 =

Залишатись теж було не варіантом. Мама ж завжди гp _oзилась, що до дитячого будинку мене віддасть, якщо буду далі шкодити. А тут таке сталось! Батьки, мабуть, через таке точно дітей до притулків віддають, чого б мамі про таке жартувати?