У студентські роки я зустрічалася з одним хлопцем, звали Артемом. Разом нам було добре, але ми обоє виявилися не готовими до чогось серйознішого. Тому вирішили розійтися й залишитися друзями.
Через деякий час у моєму житті з’явився Степан. Він був прекрасним та люблячим хлопцем. Ми розуміли один одного з пів слова й досить швидко одружилися. Перший час жили для себе, відкладали кошти на власне житло, багато працювали й про дітей якось і мови не було.
Через шість років подружнього життя, коли ми купили все, що хотіли, задумалися про поповнення. Я пройшла обстеження, здала аналізи. Лікар призначив мені лікування, оскільки не все в мене в жіночому плані було прекрасно. Три місяці я приймала ліки та уколи. Далі все по новому – здала аналізи, пройшла обстеження. Отримавши зелене світло, ми з чоловіком прийнялися за дитинку.
Час збігав, а я не вагітніла. Черговий негативний тест на вагітність вибив мене з колії. Я стала роздратованою, всю злість зривала на Степанові. Чоловіку теж було нелегко, бо дитини він хотів не менше від мене, а тут ще й дружина не може дати лад своїм емоціям.
Наші стосунки дали тріщину. Ми сварилися кожного вечора, все більше грали в мовчанку й забулися, якими були щасливими. Після чергового скандалу, пов’язаного із народженням дитини, я не витримала й пішла з дому. Знала, що треба охолонути, щоб не наговорити того про що потім шкодуватиму.
Надворі було прохолодно, я замерзла й вирішила зайти у кафе. Замовила каву, думала про свої негаразди, коли до мене підсів давній знайомий. Артема я впізнала не одразу, він подорослішав, помужнішав, але характер у чоловіка не змінився – такий же життєрадісний та несерйозний.
Він замовив нам вина, щоб відсвяткувати зустріч. Бокал за бокалом я й не помітила, як швидко сп’яніла. Події того вечора розвивалися так стрімко, наступне, що пам’ятаю – ми провели ніч разом. Вранці пообіцяли один одному, що це залишиться між нами і я поспішила додому.
Степан хвилювався, місця собі не знаходив. Думав, що зі мною трапилося щось погане. Я перепросила за свій вчинок, ми помирилися. Через місяць я зрозуміла, що погано себе почуваю. Коли нездужання не минуло, звернулася до лікаря. Той повідомив, що я вагітна.
На крилах кохання я мчала додому, щоб поділитися зі Степаном радісною новиною. Чоловік був не в собі від щастя. Усі ці 9 місяців я не припускала, що дитина може бути від Артема. Та коли народився син, мої побоювання стали ще більшими. Дитина не була схожа на чоловіка. Чим більшим ставав хлопчик, тим сильніше проявлялася ця несхожість.
Тепер я не знаю, що робити? Забутися й удавати, що все добре не можу. Якщо зробити тест ДНК все стане явним, але раптом він підтвердить, що син Артема. Тоді я не зможу спокійно дивитися у вічі коханому й доведеться зізнатися у своїй зраді.
