Можливо колись я насмілюся поїхати у той злощасний будинок. Знайду у собі сили підійти до вхідних дверей та постукати. Тоді побачу здивоване обличчя матері, вона плакатиме й проситиме пробачення

Я прокинулася посеред ночі від криків на кухні. Не хотіла виходити з кімнати, але коли зрозуміла, що кричить моя мати, одразу піднялася. Спустилася на перший поверх й зрозуміла, що батько знову не в гуморі. Таке траплялося не вперше. Він повертався пізно з роботи, інколи на підпитку й завжди сердитий. Мати зустрічала його, щоб погодувати та прослідкувати аби він не натворив якого лиха.

Сьогодні все було інакше. Зазвичай батьки говорили на підвищених тонах, але ніколи не переходили на сварки. Коли папа побачив, що я підглядаю кинувся до мене.

Після того випадку я намагалася уникати тата. Раніше виходила з дому, щоб не сідати з ним до одного столу. Коли поверталася зі школи, сиділа у своїй кімнаті, виконувала уроки. Та хіба можна сховатися від людини, якщо ви живете разом. Папа ніколи не втрачав можливості мене образити. Постійно критикував, називав безрукою дурепою.

Наша сім’я перетворилася на якийсь балаган. Я розраховувала на захист та підтримку матері, проте таке життя її також змінило. Вона стала озлобленою, свою злість також зривала на мені, добре хоч руки не підіймала. Я постійно все робила не так. Помила посуд, прибрала у домі, склала речі, купила продукти, приготувала сніданок – все не так.

Зрештою я настільки втомилася від такого життя, що більше не могла витримувати біля своїх батьків. У 12 років втекла з дому. Я нічого не планувала, не знала, де житиму, що їстиму та в кого проситиму допомоги. Мені було байдуже, що чекатиме на мене. Головне – батьки більше ніколи не зможуть мене образити.

Знайшли мене через три дні на вокзалі, де я просила милостиню. Поліціянти відвезли мене додому. На батьків чекали неприємності, їм доводилося виправдовуватися перед соціальними службами та пояснювати, чому їхня дитина втекла з дому. Поки перед чужими вони удавали,  що зразкові мама й тато я вже уявляла, що на мене чекатиме, коли ми залишимося одні в будинку.

Головне, що усі ці негаразди зміцнили мене. З доброї та щирої дівчини я перетворилася на загнаного звіра, який нікому не довіряв. Після втечі з дому мені назначили зустрічі з психотерапевтом. Мабуть, саме завдяки їм я не зійшла з розуму й змогла дожити до свого повноліття.

Нарешті настала мить, коли я була вільна обирати власний шлях. Навчатися я вступила якомога далі від міста в якому виросла. Коли переїхала жити в гуртожиток, повністю обірвала зв’язок із рідними. Для мене вони були чужими людьми. Що цікаво, ніхто із нашого оточення навіть не здогадувався якими тиранами були мої батьки. Усю провину поклали на мене.

Тато розповідав, яка я невдячна дитина. Після всього, що для мене зробили, я жодного разу не приїхала їх навістити, не телефонувала та не розповідала про себе. Нехай я буду погана, проте є на світі бог й кожен отримає по заслузі.

Під час навчання я зустрілася з Євгеном. Він був першим, хто ставився до мене добре, чи мені те все здалося. Я була така наївна те недосвідчена, що довірилася хлопцю, а він мене зрадив. Коли довідався про вагітність, звинуватив мене в нечесності й покинув.

Я втратила надію та віру в хороших людей. Дитину залишила, але не знала, як далі жити. Звертатися по допомогу до батьків – останнє, що я могла зробити. Мене виручила Олена, моя одногрупниця. Ми здружилися й дівчина дозволила нам з дитиною деякий час пожити разом з нею. Вона мешкала у квартирі своєї бабусі.

Я влаштувалася на роботу, почала заробляти гроші, відкладала певні заощадження. Через деякий час познайомилася з братом Олени Григорієм. Після всього, що сталося зі мною у житті я не могла нікому довіряти. Ця травма не давала мені можливості жити спокійно. Гріша довгий час витратив на те, щоб я змогла йому повірити.

Ми спробували розпочати стосунки. Хлопець гарно ставився до моєї дитини, піклувався про мене. Він був готовий взяти на себе відповідальність за нас обох, а я не могла в це повірити. Все чекала, коли зі мною в черговий раз трапиться якесь лихо.

Три роки знадобилося мені, щоб повірити чоловіку, який жодного разу мене не підвів. З Григорієм ми одружилися та стали батьками ще однієї дитини. На разі мешкаємо окремо, виховуємо двох діток. Нещодавно я вийшла на роботу й вчуся поєднувати працю та домашні справи. Гріша мене в усьому підтримує. Він прекрасний чоловік та чудовий батько.

Нарешті у моєму житті все ідеально й, чесно зізнатися, мене це лякає. Боюся, що одного дня прокинуся, а поруч не буде ні Гріші, ні дітей. З психотерапевтом я знову відновила роботу. Ці зустрічі мені необхідні для того, щоб зрозуміти, чому все сталося саме так. Я не раз ставила собі питання, чи заслуговувала на таке ставлення рідних батьків. Чому вони дозволяли собі так знущатися з власної дитини. Відповідей на ці питання не було.

Можливо колись я насмілюся поїхати у той злощасний будинок. Знайду у собі сили підійти до вхідних дверей та постукати. Тоді побачу здивоване обличчя матері, вона плакатиме й проситиме пробачення (я переконана в цьому). Потім до нас спуститься тато. Якою буде його реакція та чи визнає він свою провину переді мною? Ось цього я не знаю й скоріше всього не дізнаюся. Бо ніколи не повернуся до того будинку, не постукаю у двері й не побачу уже літніх людей, що зіпсували моє життя.

Багато мудреців говорить про вміння прощати, але для мене це надто важко. Я пробачила собі свою слабкість та непевність. Сьогодні усе це в минулому. Дякувати богові, що у мене є родина, у якій я була певна та яку любила усім своїм зраненим серцем.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

один × два =

Можливо колись я насмілюся поїхати у той злощасний будинок. Знайду у собі сили підійти до вхідних дверей та постукати. Тоді побачу здивоване обличчя матері, вона плакатиме й проситиме пробачення