Якимось чином батьки пронюхали, що я непогано влаштувалась в місті, дізнались моє місце роботи та проживання. Почали приходити в гості, непрозоро натякати, що непогано було б підкинути їм грошенят

Не по слухам знаю, що найскладніше в житті пережити самотність. Особливо, коли це самотність дитини. Самотність від уваги батьків, які зайняті своїми справами, а ти залишаєшся сам на сам зі своїми страхами та переживаннями. До всього ще додати юнацький максималізм та схильність перебільшувати, то вийде чудовий рецепт зруйнованої дитячої психіки.

Коли мені було чотирнадцять, саме розпочались основні зміни в організмі, незрозумілі дурні думки в голові, перші більш-менш серйозні проблеми, які зараз здаються взагалі пустим місцем. В цей час мої батьки вирішили розлучитись. Як виявилось, вони одне одного вже давно просто терпіли, та вже так само давно мали заміну під боком. Жили разом тільки через мене. Знаєте, дізнаватись такі речі дуже боляче. Ти починаєш звинувачувати себе у всьому. Це моя провина, що батьки більше не кохають один одного, це моя провина, що вони розлучаються. Аби не я, їм би було легше, та вони не сварились би так сильно. Аби не я, замість роботи цілими днями вони приділяли б час для них двох. Такі думки я мала в голові постійно. Мені навіть їсти не хотілось, нудило від самої думки. З часом взагалі з’явилась ненависть до самої себе.

Що ж, врешті батьки розійшлися, вони почали будувати свої нові родини, в яких мені не було місця, тож мене відправили жити до бабусі в село. Там я закінчила школу, звідти й почала їздити до університету. Батьки тільки інколи привозили мені гроші та деякі продукти. Закидали їх по черзі до прихожої та їхали далі у своїх справах. Спершу я виходила до них, питала як справи. Хотіла хоч трохи батьківської любові. На що від мене відмахувались, мовляв, немає часу на пусті теревені. Незабаром я перестала реагувати на їхні візити ввічливості. Я чула, як відкриваються двері, шарудіння пакета, та виходити з кімнати було марно. Бабуся це все бачила, вона помічала все, та нічого мені не говорила. Намагалась відволікати мене іншими темами. Їй боліла за таке ставлення не менше мого. Наскільки я знаю, вона сама неодноразово намагалась поговорити з ними про це, та знову ж таки, все дарма.
Пройшовши довгий шлях образи на батьків, переживши таку важку травму, в мені прокинулось щось, що не дало сидіти далі, та жаліти саму себе. Хотілось робити все наперекір долі. Я не хотіла жити в селі, не хотіла більше себе жаліти. В першу чергу взялась за своє навчання. Як не крути, та знання за плечима не носити. В результаті закінчила університет з золотою медаллю. Мене відразу запросили в гарну компанію з перспективами. Так, для початку мені платили мінімальну платню, та надали житло. Через пів року, коли я набралась досвіду, та вже гарно виконувала свою роботу, мені підвищили платню, отримувала преміальні. Життя налагоджувалось. Я навіть помітила, як бабуся стала живіша, з того часу, як я почала змінюватись.

В мене була мрія – забрати її з села в гарну квартиру. Щоб їй не доводилось обмазувати свою хатинку що весни. Носити воду та дрова. Хотіла, аби бабуся була в теплі та затишку. Вона заслуговує на це. Бабуся виявилась єдиною щирою людиною, яка мене любила просто так. А для мене вона стала цілим всесвітом.

Так, мені довгенько довелось збирати, та я спромоглася внести половину суми за квартиру. Решту під виплату. Я змогла втілити свою мрію в реальність. За весь час, поки ми скрутно жили, від батьків не було ніяких новин. Мені й не хотілося нічого знати. А навіщо? Вони навіть не цікавились, чи добре все у нас. У їхньої дитини, яка не просила, аби її народжували, це, в першу чергу, була їхня ініціатива. Дурно тепер стверджувати, що дитина щось винна батькам. Та все ж, якимось чином батьки пронюхали, що я непогано влаштувалась в місті, дізнались моє місце роботи та проживання. Почали приходити в гості, непрозоро натякати, що непогано було б підкинути їм грошенят, адже часи скрутні. Якщо квартиру собі й бабі купила, то батькам тим паче треба допомагати.
Першою прийшла мати. Вона дуже постаріла. НА лиці точно можна було прослідкувати сліди пристрасті до алкоголю. Потім і батько. Той ще слимак. Спершу я намагалась бути ввічливою, та потім просто сказала їм йти куди подалі.

– Ви, так звані батьки, зовсім мені не рідні. Єдина людина, яку я люблю та поважаю сидить на кухні. Вона моя родина, не ви. Покинути мене напризволяще без надії на нормальне майбутнє – ось ваша заслуга. Заслуга ж бабусі – дати мені стимул та надію, що я можу та зроблю. Ось кому я маю допомагати та кого цінувати. Тож тепер, забудьте дорого до нашого дому. Добре було не турбуватись мною, коли я того потребувала, а тепер що? хочете підтримки? Дідька лисого. Вам обом!
На цьому я закрила двері та навіть не почувала провину за свої слова.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Якимось чином батьки пронюхали, що я непогано влаштувалась в місті, дізнались моє місце роботи та проживання. Почали приходити в гості, непрозоро натякати, що непогано було б підкинути їм грошенят