Мені ніколи не було зрозуміло, чому мої знайомі та друзі жаліються на надмірну увагу мами. Особливо, коли вони приїжджають до них в гості, та намагаються щось зробити, допомогти в побутових справах, щоб тобі потім же простіше було!
Ось, нещодавно до мого друга та його дружини приїжджали батьки. Вони привезли купу консервацій, картоплю, свіжу капусту, бурячки, моркву, цибулю… В цілому, все що мали в погребі, та що за літо зуміли зростити на своїй землі. Друг причитав, що вони стільки всього приперли, що йому просто немає де те все класти. А в кладовій тепер з’явився запах сирості від продуктів, які лежали в погребі. Оце так проблема! Я слухав мовчки, бо не мав що сказати… Батьки про нього піклуються, адже купувати продукти дуже дорого, до того ж це домашнє. На додачу в морозилку вкинули і курочок, які росли на зерні, а не комбікормі, свинини, кроликів. Та це знову не вгодило Сашку. Він крутив носом від усього. А його дружина почала жалітись, що свекруха вирішила прибрати в її квартирі, поки та була на роботі. А саме жахливе, не повірите, вона приготувала вечерю, щоб та після роботи відпочила! Неймовірне нахабство!
Я слухав, а в голові засуджував та заздрив. Адже моєї мами вже давно немає. Вона пішла, коли я ще тільки закінчував середню школу. Ми жили з батьком удвох. Він так і не зміг знайти собі пару, тому навіть зараз, у поважному віці живе сам. Не дивлячись на довгі роки які минули з того часу, я все так само пам’ятаю запах борщу, який готувала мама. Оладки із малиновим варенням, які своїм солодким запахом заповнювали всю кухню… Я пам’ятав все, та відав би всі свої гроші та здобутки, аби мама ще хоча б раз приготувала мені ті свої страви, а потім тихенько сиділа поруч та дивилась люблячими очима поки я з апетитом те все їв. Я сумував за нею. Дуже сильно! Та нічого вже не зміниш. От чому мене так сильно дратує поведінка друзів. Вони критикують та відмахуються від своїх батьків так, ніби ті набридливі мухи. В їхню недалеку голову навіть дійти не може, що це піклування про рідних людей. Це прояв любові. А головне, що так завжди не буде. Час йди, наші близькі також… Один за одним… А ми, вважаючи, що все буде як завжди не цінуємо рідних, навіть навпаки повністю знецінюємо їхні вклади в наше ж життя.
