Моя дружина Мар’яна дуже сильно хотіла дитину. Через проблеми зі здоров’ям їй не вдалося одразу стати матір’ю. Лікарі попереджали, що це практично неможливо й нас варто надіятися лише на диво. Я день та ніч молив бога допомогти нашій сім’ї. Диво таки трапилося, Мар’яна повідомила, що при надії.
Усі дев’ять місяців я огороджував дружину від усіх турбот та справ. Забезпечив її турботою та піклуванням. Звісно, не все минало гладко. Були періоди, коли дружина лежала у лікарні на збереженні. Нам вдалося дочекатися на сина.
Єгор виріс дуже швидко. Не встиг я оком мигнути, як син привів у дім свою наречену. Його дівчина Наталя здавалася хорошою. Згодом діти одружилися й після весілля переїхали жити до нас. Ми з дружиною з нетерпінням чекали на поповнення. Так хотілося взяти на руки маленького онука чи онучку.
Запитувала в Єгора, придивлялися до невістки, чи не поправилася вона часом, але нічого не відбувалося. В домі досі було тихо та самотньо. Син зізнався, що сам не проти стати батьком, але Наталя ще не готова. Тоді моя дружина вирішила поговорити з нею як жінка з жінкою. Розповіла свою історію, зізналася, як важко нам далося народження Єгора. Схоже розчулити Нату не вдалося. Вона досі відмовлялася вагітніти та народжувати дитину.
З часом ми звиклися з думкою, що можемо не діждатися своїх онуків. Особливо важко було Мар’яні. Вона переживала це надто важко й болісно. Я помічав дивні зміни в зовнішності дружини. Повіз її до лікарні, попросив здати аналізи. Мої хвилювання виявилися не марними. У Мар’яни знайшли невиліковну хворобу. Досить швидко моєї коханої не стало.
Мені було самотньо та сумно. Добре, що діти залишалися жити біля мене, інакше я просто б зійшов з розуму. Потрібно було заїхати до лікарні, забрати деякі особисті речі дружини. Я все відкладав це на потім, але не хотів, щоб їй викинули, як непотріб.
Поки чекав на медичну сестру ненароком почув розмову акушерки. Вона розповідала медичній сестрі про дівчину, яка народила здорову донечку, але сама не вижила після пологів. Батько дитини відмовлявся її забирати й підписав відмову. Шкода дитини, доведеться відати у дитячий будинок.
Мені здалося, що це знак. Не просто так я потрапив у лікарню саме тієї миті. Вдома поговорив із сином, розповів про те, що сталося й попросив удочерити дівчинку. Я був готовий день і ніч сидіти біля її ліжечка й самостійно доглядати. Тільки б вони з Наталею погодилися.
Я очікував на відмову невістки, але вона одразу погодилася. Через два тижні ми зустрічали у своєму домі нового члена родини. Морянка, так ми назвали дитину, була дуже спокійною та веселою. З її маленького личка ніколи не сходила посмішка. Шкода, що дружина не дожила до цього моменту. Та я вірю, що вона приглядає за нами з небес.
