Ми проживали за містом в старому будиночку, який дістався мені у спадок від діда. Звісно, хотілось кращого дому, з гарним ремонтом, просторою ванною та широким ліжком у спальні. Я мріяв щодня, та що дня намагався вхопити якомога більше роботи, щоб більше заробити. Інколи виходило, а інколи тільки самі збитки.
Оскільки я жив за містом, дістатись в центр на роботу було тим ще завданням. Маршрутки забиті, власного авто немає. Можливо, я б вже давно і купив його, аби не такі величезні витрати на родину. Я в жодному разі не дорікаю, просто констатую факт. І це не лише в мене така проблема.
Вчора на роботі я добряче накосячив. Спершу запізнився, бо маршрутка стояла в заторі десь хвилин сорок, а потім е пішки біг дві станції метро. Його перекрили через затоплення. А для завершення, ще й попав директору під гарячу руку. Він був злий ще до того, як я приїхав на роботу. Я забув його попередити, що запізнююсь, щось вилетіло з голови. В нього зранку щось не ладилось, і тут я. Гріх було не зірватись. Чесно, настрій в мене теж був поганенький, тому і не втримався, сказав, що не моя провина в тому, що не маю авто. Не отримую достатню заробітну плату, щоб і родину утримувати, й на авто відкладати. Коли зрозумів, що бовкнув, відразу попросив вибачення. Директор нічого не сказав, та пішов до свого кабінету.
З однієї сторони, я розумів, що вчинив поспішно, ляпнувши таке, а з іншої, чому мені себе корити? Я працюю як віл. Кожного дня виконую свою роботу, і беру половину завдань замісника директора. Інколи отримую преміальні. Але то копійки із самою зарплатою замісника. Це всі розуміли, навіть в бухгалтерії. І жодного разу я не скаржився, що мені важко. Просто робив, що від мене очікували роботодавець та родина. Інколи нагадував сам собі віслюка, який тягне, а його ще й поганяють.
Приїхав додому просто змучений. Маршрутка була заповнена, а в животі пусто. Не було сил навіть на свою улюблену книгу. Прийняв душ, повечеряв та впав спати. Зранку ледь зміг відкрити очі. Ось нарешті й прийшло виснаження.
Тільки приїхав на роботу, відразу викликав директор. Я вже почав молитись, аби тільки не звільнили за мій язик. Директор здався мені напрочуд в гарному настрої. Він мені посміхнувся, запропонував каву. Дуже не схоже на його звичайну поведінку. Я відмовився, мав багато роботи.
Тоді він поклав на стіл ключі від машини. Сказав, – бери, тепер вони твої. Надіюсь, ти більше не будеш спізнюватись. Твої вміння занадто цінні, щоб просиджувати в маршрутках. Твої слова хоч і були різкі та спершу вивели мене себе, але вони допомогли поглянути на реальність в нашому офісі. Твій кабінет тепер поруч з моїм. Не бачу сенсу мати двох замісників, коли інший працівник виконує його роботу. Все, йди. В тебе багато справ, а в мене ще більше.
До вечора я приходив в себе. Раніше думав, що таке буває тільки в серіалах. Все ж, не завжди треба мовчати. Своє не отримаєш, якщо ні хто не буде значи, чого саме ти хочеш.
