Я дуже добре пам’ятаю своє дитинство. Особливо літню пору, коли у школі розпочинаються канікули й в тебе попереду три місяці відпочинку та розваг із друзями. Якби ж то ще хтось від роботи звільняв, то взагалі б була краса. Мої батьки жили у селі. Тут свіже повітря, природа, свій клапоть городу, будинок та подвір’я. Всі умови для гарного життя та виховання дітей.
З маленької мене привчали до праці. Завдання були не важкі, але для дитини, яка хотіла гратися й не хотіла коритися, вони здавалися просто невиконуваними. Особливо мені не подобалося, коли роботу давав батько. Своїм вимогливим грубим голосом, який не терпів заперечень:
-Сьогодні потрібно грядки на городі просапати. Щоб до вечора зробила!
Навіть не питався, чи є у мене час, а я, між іншим, мала свої плани. Дівчатка ще з самісінького ранку звали гратися. Ми уже порадилися, чим будемо займатися. А тут, як завжди. Та якщо тато «забувався» хоч на день про свою помічницю, то йому на заміну приходила бабуся.
Старенька жила біля відколи почала нездужати. Мама поселила її в літній кухоньці. Там була пічка, ліжко, стіл – все, що потрібно для життя. Бабця випікала дуже смачні пироги й ставила їх на підвіконня вистигати. Запах свіжоспеченої випічки заповнював все подвір’я. Я бігла до того підвіконня, щоб взяти шматочок, але чула суровий голос рідненької:
-Не бери гаряче, бо живіт скрутить!
Доводилося добру годину чекати смачної булки. Щоб я не сиділа без діла, бабуся теж любила давати завдання. То посуд перемити, то яблука на зиму назбирати чи квіти полити. Добре, що вона не сварилася, як тато, якщо я про щось забувалася. Лише посміхалася й казала, що праця невіддільна частина нашого життя. Без неї нікуди.
Чи розуміла дитина, що та бабця каже про ту працю – звісно ні. Я її ненавиділа й не могла дочекатися, коли виросту й зможу взагалі нічого не робити. Інколи скаржилася матері, яка ніколи не змушувала до роботи. Ненька обіймала мене й пояснювала, що тато й бабуся хочуть аби з мене були люди. Хіба ж я уже не людина? Дивні ті дорослі та їхнє ставлення до життя. От якби вони краще любили гратися, ніж працювати.
Особливо запам’ятала випадок, коли бабуся попросила вранці, коли сонце ще не так пекло, виполоти зілля на городині. Я вже взяла сапку, а тут дівчата на річку покликали. Вранці водичка така хороша й людей не багато. Звісно, що я покинула своє знаряддя праці й помчала з подругами.
Додому повернулася після обіду. Тато займався своєю роботою на господарстві, а мати сиділа біля бабусі. Вперше бачила, що вона лежить без діла. Я тихенько підійшла до ліжка старенької:
-Мамо, з бабусею все гаразд?
-Не хвилюйся, доню. Бабця просто перетрудилася. Пішла на город, коли надворі така спека. От сонечко й голівоньку напекло. Зараз вона відпочине й знову буде на ногах.
Я дивилася на стареньку й розуміла, що підвела її. Адже це була моя робота. Якби ж то я послухалася одразу, то їй би зараз не було погано. Й так соромно зробилося, недобре, що тієї миті я вирішила братися за будь-яку роботу, щоб допомогти своїм рідним.
З часу мого дитинства сплив не один рік. Я вже й сама заміжня, маю діток. Й так само як мене колись, привчаю дітей до праці. Проте роблю це не нав’язливо, а так, щоб вони самі захотіли допомогти. Коли ж вони не слухаються, розповідаю історію про бабусю. Вона таки мала рацію: «Праця робить нас людьми!»
