Коли я зайшов у палату, вона прийшла в себе й сказала, що завжди знала одного дня за нею прийде тато й врятує її

Я дуже сильно хотіла народити ще одну дитину. Ми з чоловіком Леонідом виховували сина Михайла. Хлопцеві нещодавно виповнилося 12 років. Він уже такий дорослий та самостійний. Має власне життя та турботи. Як і будь-який підліток інколи зривається та швидко відходить. Я розумію, що зовсім скоро син покине батьківський дім. Так не хочеться залишатися на самоті.

Чоловік працює пожежником. Часто виїжджає на виклики. Практично щодня ризикує своїм здоров’ям та навіть життям заради інших людей. Я домогосподарка, хоч і маю освіту, але робота мені не до душі. Ще після весілля ми з Льонею домовилися, що він працюватиме, а я займатимуся дітьми.

Правда, є проблема, чоловік категорично проти другої дитини. Він пояснює це тим, що фізично не матиме часу на виховання ще однієї дитини. Йому не хотілося б, щоб дитина тримала на нього образу, бо він недостатньо часу їй приділяв. До того ж його робота – це теж своєрідний ризик. Раптом щось трапиться й тоді мені доведеться самотужки ставити на ноги двох дітей.

Словом кожна наша розмова про дітей закінчується скандалом. Тоді ми декілька днів не розмовляємо один з одним. Поки комусь не попустить й хтось першим не піде на примирення.

Нещодавно у Льоні на роботі трапилася справжня запара. Загорівся дитячий будинок через стару проводку. Будівля швидко почала палати, вогонь поширювався на все більшу територію. Того дня, чоловік був вдома, але його викликали на роботу, бо бракувало рук. Назад Льоня повернувся страшенно втомленим та виснаженим. Розповів, що обійшлося без жертв, але є одна дівчинка, яка отримала сильні опіки.

Марійка, так її звали, в лікарні. Їй зробили операцію, пересаджували шкіру на найбільш вражені ділянки. Лікарі сказали, що все минуло успішно й вона житиме. Я розуміла, що чоловік розповідає цю історію не просто так. Леонід декілька  хвилин сидів мовчки, а потім поглянув на мене:

-Я був у неї в лікарні. Хотів переконатися, що Марія в порядку. Коли я зайшов у палату, вона прийшла в себе й подякувала за порятунок. Сказала, що завжди знала одного дня за нею прийде тато й врятує її.

-Льоню, ти хочеш удочерити цю дівчинку?

-Ти ж сама постійно говориш про ще одну дитину. Я відчуваю якийсь зв’язок з цією дівчинкою. Ми повинні забрати її до себе.

Я підтримала чоловіка. Після того, як Марія повністю одужала ми забрали її додому. Вона невимовно щаслива, що тепер має родину. Льоню вона полюбила одразу, з Михайлом теж швидко знайшла спільну мову. Зі мною на контакт пішла не одразу. Декілька тижнів придивлялася. Як нажахане звірятко, що забилося під дерево, вона позирала на мене, коли я готувала їжу або прибирала у квартирі.

Одного разу я покликала Марійку на кухню й попросила мені допомогти. Ми пекли печиво разом. Я розповідала їй, як замісити тісто, показувала як розкачувати. Вона працювала з формочками й 40 хвилин сиділа біля духовки, щоб дивитися, як воно підіймається. Коли ми дістали своє творіння й скуштували – дівчинка радісно закричала:

-Це найкраще печиво, яке я коли-небудь куштувала! Дякую, мамо.

Я обійняла Марійку, з моїх очей текли сльози. Льоня мав рацію, ця дитина нам не чужа, тепер я теж відчуваю між нами зв’язок.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

5 × два =

Коли я зайшов у палату, вона прийшла в себе й сказала, що завжди знала одного дня за нею прийде тато й врятує її