Я уже давно припинила дивуватися з людського невігластва. Та нещодавно стала свідком надзвичайно неприємної картини. Хочеться з кимось поділитися цією історією, можливо вона надихне деяких читачів знову стати «людьми».
Це був ранок понеділка, усі заклопотані та знервовані поспішали на роботу, до школи, в лікарню, на ринок – словом, хто куди. Маршрутка була переповнена. Сидячих місць не залишилося. Останнім всередину зайшов чоловік із хлопчиком років семи.
Оглянувши усіх присутніх оцінювальним поглядом, тато зупинив свій вибір на молодому юнакові, який спокійно дивився у вікно й ні на кого не зважав. Чоловік підійшов до парубка й вимогливим голосом заявив:
-Мій син не виспався. Він хоче подрімати дорогою до школи. Звільни йому місце!
Хлопець нічого не відповів. Подивився на школяра на батька, мовчки дістав з-під сидіння милицю й пошкандибав у протилежний бік маршрутки. Я була вражена побаченим. Мало того, що той нахаба не перепросив, так він сам зайняв місце, що звільнилося, посадивши сина на руки.
Яким же потрібно бути черствим та безсердечним, щоб просидіти усю дорогу, знаючи, що хлопець-інвалід мучиться в протилежному боці. Я не хотіла здіймати галас й влаштовувати скандал, тому просто промовчала. Проте не варто було терпіти. До цього часу шкодую, що не заступилася за юнака.
