Григорій Васильович знав про походеньки дружини та її роман, але не втручався. Надто кохав її, тому коли все закінчилося, вирішив їй пробачити й прийняти Марину за рідну дитину. Саме він й наполіг на тому, щоб дівчинка народилася.

Моя дружина мала погані стосунки зі своєю ріднею. Говорила вона про це без особливої охоти, а випитати щось дуже складно. Та я все сам зрозумів, після знайомства із тещею.

«Вона не повинна була з’явитися на цей світ» – це перше, що сказала мені Галина Степанівна, під час нашого знайомства. Марина ніяк не відреагувала, схоже чула це від матері не вперше. Як я зрозумів, то замолоду теща любила гарно проводити час. Бувши вже одруженою жінкою з двома дітьми на руках та живим чоловіком, вона закрутила роман зі своїм начальником.

Дізнавшись про свою вагітність мати Марини хотіла зробити аборт, але чоловік не дозволив. Григорій Васильович знав про походеньки дружини та її роман, але не втручався. Надто кохав її, тому коли все закінчилося, вирішив їй пробачити й прийняти Марину за рідну дитину. Саме він й наполіг на тому, щоб дівчинка народилася.

З дитинства мати ставилася до найменшої дочки дуже погано. Дівчинка була живим нагадуванням її гріха та ганебної поведінки. Старші брати Степан та Сашко теж недолюблювали сестру. Марина жила б у цій сім’ї гірше від собаки, якби не вітчим. Григорій Васильович любив донечку й постійно захищав від нападів дружини. Саме він допомагав їй з уроками, причісував волосся, утішав у важку хвилину. Вітав з днем народження й був єдиною рідною людиною в усьому світі.

Загалом жила сім’я непогано, можна навіть сказати, що добре. Коли Григорій Васильович потрапив під скорочення, вирішив зайнятися улюбленою справою – ковальством. Обладнав гараж, спершу кував для себе, потім для сусідів. Далі діло пішло саме собою. Про його вправність та золоті руки почали говорити в сусідніх селах. Навіть люди з міста приїжджали зробити замовлення. Самотужки він більше не справлявся, тому найняв помічників. З часом вдалося побудувати власну кузню.

Родина майстра розбагатіла. Жінка була задоволена й вже менше зачіпала Марину, а сини мали все, що тільки захотіли. Батько Григорія Васильовича радів успіхам сина, але не підтримував того, що він не залучає онуків до праці в кузні. Степан й Сашко уже виросли й могли переймати вправність та досвід тата, але хлопці, розбещені надмірною турботою матері, навіть не цікавилися справами тата. Чого не скажеш про Марину. Вона кожного дня відвідувала кузню й слідкувала за папою.

-Хіба це гарне місце для моєї принцеси? – жартома запитував тато, коли вона заглядала до нього в гості.

-Моє місце поруч з тобою – лагідно відказувала дочка, обіймаючи батька.

На жаль, Григорія Васильовича рано не стало. Пішов чоловік із життя раптово. Це був неабиякий удар по родині. І якщо Галина Степанівна із синами більше хвилювалися за гроші, то Марина не уявляла свого життя без папи. Дідусь теж змарнів й потроху почав здаватися.

Усе це я бачив на власні очі, оскільки з Маринкою ми одружилися за рік до смерті тестя. Чоловік він був веселий та добрий. Про таких часто згадують не злим тихим словом. Я підтримував дружину, як міг, але розумів, що на все потрібен час. Після 9 днів нам оголосили останню волю покійного. Дружині він залишив будинок та землю, яка перебувала в його власності. Усім своїм дітям покупляв квартири у місті. Нам з дружиною дісталася найбільша – трикімнатна.

Таку несправедливість одразу помітила теща. Вона кричала на Марину, в чомусь звинувачувала, навіть вимагала відмовитися від заповіту. Та донька, мабуть, вперше показала матері характер й твердо заявила, що так вирішив тато й ніхто не в праві сумніватися в його волі.

Про те, що тепер робити з ковальнею в заповіті не вказувалося. Нотаріус зізнався, що в нього є папірець, який засвідчує, хто став повноправним власником батькового бізнесу, але оголосити це він зможе лише через рік. На цьому ми всі розійшлися й більше із родичами не зустрічалися.

Про дідуся не забувалися, навідували його кожних вихідних. Коли ж старому геть погіршало, невістка Галина Степанівна мала намір відправити в його будинок для літніх людей. Марина, дізнавшись про наміри матері, одразу поїхала в село забрати дідуся до себе.

«Хоч якась з тебе користь» – сказала їй мати, коли прийшла проконтролювати, щоб Марина бодай нічого зайвого з собою не взяла.

Старенькому з нами було добре. Він навіть повеселішав. Розповідав свої кумедні історії, хоч і по десятому разу. Згадував про дитинство Григорія Васильовича та важкі часи. Дідусь зізнався, що не розраховував на допомогу від невістки та рідних онуків.

-Твій батько, Маринко, постійно повторював, що у його родині розраховувати можна тільки на тебе. Ти одна там була людяна. Навіть гроші тебе не зіпсували. Я й не чекав, що ти візьмеш старого діда до себе.

-Дідусю, ну що ви таке кажете. Ми не чужі люди, щоб там не було, а ви мій дідусь.

Час пробіг непомітно. Нас знову зібрали, щоб оголосити про те, кому залишився бізнес покійного тестя. Коли нотаріус повідомив, що Григорій Васильович кузню та всі свої цехи заповів своєму батьку, то теща мало не луснула від злості.

Вона з синами почала сперечатися, хто візьме діда жити до себе, але в їхню сварку втрутився дідусь.

-У мене є де доживати останні дні, завдяки онучці. А до вас я ні ногою.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Григорій Васильович знав про походеньки дружини та її роман, але не втручався. Надто кохав її, тому коли все закінчилося, вирішив їй пробачити й прийняти Марину за рідну дитину. Саме він й наполіг на тому, щоб дівчинка народилася.