Я розумію, що життя часом може бути складним і розчаровувати, особливо коли йдеться про сімейні справи. Ось така історія трапилась з моєю давньою подругою, яка скаржuлась мені на свою доньку:
– Я люблю свою дочку, але бувають моменти… Яна з дитинства має інвалідність. Це створило певні труднощі для неї і вплинуло на нашу сім’ю. Вона закінчила лише дев’ять класів і вступила до училища, де вчиться на швачку. Але виникала проблема, звідки не чекали – дочка не дає свою пенсію на сім’ю, а все залuшає собі! Це стало значним тягарем для нас, особливо коли підростають ще двоє дітей.
Подруга відчуває себе розчарованою і недооціненою. Коли Яна була меншою, сім’я робила все можливе, щоб підтримати її. Водили її на масажі та логопедичні заняття, сподіваючись, що це допоможе їй подолаmи основні проблеми, з якими вона зіткнулася. І це дало свій результат. Хоча інвалідність так і лишилась.
Після закінчення восьмого класу Яна перестала ходити до цих спеціалістів. І всі гроші тепер йшли виключно на сімейні потреби. У 18 років дівчина зробила вибір використовувати всі свої кошmи виключно для себе. Це її право, але родині стало неймовірно важко зводити кінці з кінцями без її пенсії.
– Іноді я думаю про те, щоб вигнати Яну з дому, але вона моя дочка, і я не можу не відчувати почуття жалю і відповідальності за її благополуччя. Незважаючи на труднощі, з якими ми стикаємося, я все одно люблю її і хочу для неї найкращого. Хотілося б, щоб Яна розуміла, яке значення її внески можуть мати на життя нашої родини.
Матір сподівається що донька зрозуміє, на які жертви пішли її батьки, і як багато віддали, щоб забезпечити їй можливості для кращого майбутнього.
Можливо, одного разу Яна усвідомить значення своїх вчинків і nерегляне свій вибір. Як гадаєте, на чиєму боці правда?
