Ми з Валентиною все своє життя присвятили єдиному синові. Ігор народився досить пізно, коли нам виповнилося за 30. До того часу ми з дружиною збудували будинок, піднялися на кар’єрній сходинці, заробили пошану від оточення.
З появою дитини життя кардинально змінюється. Свої інтереси та бажання доводиться відкладати до нових віників. Поки я працював на роботі, щоб забезпечувати родину, Валя гляділа за сином.
З малечку ми старалися виховувати дитину хорошою людиною. Про все говорили, пояснювали, проводили багато часу разом. На довгий час забулися, що таке відпочинок чи звичайні посиденьки без дитини. Боялися залишати Ігоря на чужих людей.
Коли син виріс та пішов навчатися, ми продовжували про нього дбати. Платили за навчання, винаймали квартиру, давали кишенькові гроші на особисті потреби. Згодом син привів у наш дім майбутню невістку. Наталя була приємною дівчиною, але не вирізнялася особливою кмітливістю.
Після випускного вони одружилися. Через дев’ять місяців ми з Валентиною стали дідусем та бабусею. Ця подія неабияк нас ощасливила. Ми допомагали синові з немовлям. Наталя практично одразу після народження сина полетіла відпочивати, тож онука доглядали ми з дружиною.
Така поведінка молодої матері здалася трохи дивною. Ну яка нормальна жінка при здоровому розумі залишить місячну дитину, щоб мати змогу відпочити. Ігор підтримував рішення своєї дружини й сказав нам із матір’ю, що наші погляди на життя застарілі.
Після того випадку в особисті стосунки Ігоря ми не влазили. Не минуло й пів року, як Наталя знову завагітніла. Новину про другу дитину ми сприйняли більш спокійно. Та все ж турбувало питання про те, як вони справлятимуться з двома дітьми, якщо з однією не можуть дати ладу без нашої допомоги.
Другою народилася дівчинка, Єва. Цього разу невістка не втікала на відпочинок. Вирішила пізнати радість материнства особисто. На довго Наталю не вистачило. Уже через два тижні після виписки з пологового до нас зателефонував Ігор та попросив допомогти з дітьми. Бабуся Валя практично переїхала до них жити. Вона дивилася за дітьми, годувала їх, міняла підгузки та ще й готувала для дорослих.
Додому поверталася втомленою та виснаженою. Я запитував у дружини чим займається невістка, поки вона сидить з онуками. Відповідь Валі шокувала: «Наталочка спить до обіду. Потім прокидається, одягається й кудись іде. Повертається ввечері, перед приходом Ігоря. Каже, що не може цілими днями сидіти в чотирьох стінах й слухати плач дітей».
Чесно кажучи я не розумію для чого було народжувати двох дітей, якщо вона сама ще та дитина. Наступного разу, коли Ігор черговий раз зателефонував й попросив приїхати до них, я відмовив. Сказав синові, як є, що його мати втомилася, останнім часом не здужає й не зможе сидіти з онуками.
Він страшенно розгнівався, назвав нас егоїстами, які дбають тільки про себе. Навіть заявив, що якщо ми зараз відмовляємося сидіти з онуками, то потім він нас на поріг не впустить. От такого шмаркача ми виховали. Схоже, це ми замість «дякую» отримали. Мені погрози Ігоря здаються смішними. Через кілька тижнів знову зателефонує, впевнений на 100%. Поки ж ми можемо відпочити й насолодитися тишею.
