Відкрив двері, а на порозі чоловічі чоботи. Не мої. Я таких крутих не мав ніколи. Шкіряні! Нічого собі! В спальні їх було двоє. На моє обличчя повернулась щира посмішка. Дивно, еге ж?

Життя у мене складалось весь час дуже не просте. Та ні хто ніколи й не говорив нікому, шо воно просте. Мені інколи здається, о життя це суцільні випробування, а оті маленькі острівки щастя та спокою у ньому – перерив, який нам дається для відновлення сил для подальшої боротьби за своє щастя.

Ось, наприклад, моя історія, де я взагалі не можу сказати, то був щасливим. Ніби все як у всіх відбувається. Мав же бути хоча б радим. Та ні. Мені в голову кожного дня приходили дурні думки, від яких позбутись з кожним днем ставало все складніше. В результаті мені допомогла дружина. Своєрідно, звісно, та це дозволило мені поглянути на світ під іншим кутом.

В школі я не був надто популярним. Проте, це в якому фокусі дивитись. Хлопці любими мене лупцювати, плюнути у волосся, або ставити підніжки. Не любив я ту школу. Дівчата просто ігнорували. Коли в університеті на мене вперше звернула увагу одногрупниця, мені каменем в голову впало, що це моя доля та ніяк інакше. Вона була дуже повною. За собою не надто доглядала, та і взагалі, була грубіянкою і геть неприємною людиною. Але ж вона звернула на мене увагу! Позитивну! Ось я і вирішив, що більше чекати нікого не буду, та ми одружимось ще до закінчення університету.

Коли нам було по двадцять п’ять у нас з’явилась перша дитина. Всі мене вітали, а я тільки приймав їхні “щирі” Слова. Мені й самому не вірилось, що я справді того хотів. Але ж куди відступати?

Життя йшло, дружина кричала, дитина росла. З’явилась іще одна. Дружина все так само кричала. Що ж мене чекало далі у такій рутині? Гроші заробляю, родину балую, а сам що? Нічого. Існую. Я мав те, про що багато хто не міг навіть й мріяти. Дітей, дружину, непогану роботу. Та щось не так. З кожним днем смуток ставав все більшим, а дірка в грудях росла.

Почав після роботи забігати в бар на парочку р _юмочок чогось поміцніше. Ось і настрій трішки ліпшим. Дружин вдома почала кричати, що я маю коханку, ось і напідпитку приходжу додому, запізнююсь, а найстрашніше – маю гарний настрій! Оце так злочин!

Декілька місяців все було в такому самому руслі. Та ота дірка в грудях знову з’явилась. Я повертався сьогодні додому, та не хотів нікого та нічого бачити. Як подумаю… Ота жінка яку я навіть не кохаю. Діти, як і вічно кричать та галасують. Нікого не слухають..Та вечір обіцяв бути веселим.

Відкрив двері, а на порозі чоловічі чоботи. Не мої. Я таких крутих не мав ніколи. Шкіряні! Нічого собі! В спальні їх було двоє. На моє обличчя повернулась щира посмішка. Дивно, еге ж?

– Людо, де діти?

– Це все не те, що ти думаєш… Я все поясню!

-Та мені байдуже.Де діти?

– У моєї матері...

-Добре. Збирайся, ти теж їдеш.

В мені не було нічого окрім радості. Вперше я зрозумів, що оте надумане всіма щастя родини геть не має бути таким для кожного.Хтось радіє від того, що має родину, дітей. А є такі, які можуть вдихнути на повні груди тільки в дуеті із собою. Все.

Мене чекали ще дні повні сварок та криків. Та мені було байдуже. Я скинув із себе майже центнер, а то й більше непотрібних та нахабних обов’язків, які не приносили нічого окрім виснаження та саморуйнування. Дітей я їй явно не залишу. Вже за два тижні перебування тільки під моєю опікую вони стали іншими. Можливо, й грубо прозвучить, та адекватними.

Не знаю, можливо я ще колись відважусь на відносини, або що. Та це вже буде виключно по відчуттях. Емоціях. Щирих. Вішати на себе ярмо, та гадати, що буду щасливим. Примушувати себе бути щасливим – гімно. Вибачте, за такі слова. Проте це не перебільшений факт.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

двадцать − два =

Відкрив двері, а на порозі чоловічі чоботи. Не мої. Я таких крутих не мав ніколи. Шкіряні! Нічого собі! В спальні їх було двоє. На моє обличчя повернулась щира посмішка. Дивно, еге ж?