Після того як дружини не стало я звикав жити по-новому. З Лідою ми 45 років прожили у шлюбі. Маємо двох прекрасних доньок. Вони вже виросли й живуть власним життям. Старша Олена поїхала на заробітки за кордон. Вона сама виховує дитину, потрібно ставити сина на ноги.
Молодша Поліна живе у тому ж місті, що і я. Вона часто змінює місця роботи, не може довго всидіти на одному місці. Так сталося, що ще з дитинства вона у мене конфліктна. От їй і важко знаходити спільну мову з колегами.
Після того, як я залишився сам Поліна інколи мене навідує. Купує продукти та ліки, складає компанію, що було веселіше. Нещодавно дочка приїхала до мене в гості й наказала збирати речі. Пояснила, що хоче відвести мене до санаторію. Відпочити, набратися сил, познайомитися з новими людьми.
Я не надто хотів кудись їхати, але вирішив не засмучувати дитину. Вона для мене старалася, місце бронювала. Їхали ми близько двох годин. Врешті під’їхали до великої будівлі. Біля входу на мене чекала жіночка в білому халаті. Коли я вийшов з авто вона зі мною привіталася. Звали її Валентина Петрівна, вона моя наглядачка. Я не зрозумів, що це означає. Повернувся, щоб запитати в Поліни, але дочки слід простиг.
Мене без мого відома привезли в будинок для літніх людей. Я навіть не здогадувався, що став тягарем для власної дитини. Чому вона так вчинила, я не розумію. Жив окремо, сам себе обходив, готував їжу, прибирав квартиру. Єдине, чого потребував – це компанії.
Цілих три місяці день у день я надіявся, що дочка повернеться. Стояв біля вікна та виглядав її автомобіль. Поліна так і не з’явилася. Я просив у медичної сестри зателефонувати до неї. Хвилювався, що щось сталося або вона не в місті. Валентина Петрівна викликала мене на розмову. Пояснила, що Поліна приїздить до неї щомісяця, щоб заплатити за моє перебування. До мене навмисне не заходить, бо не хоче бачити.
Думаю це все пов’язано з моїм заповітом. Мабуть, Поліна побачила його, коли приїжджала до мене на квартиру. Згідно з моєю волею, квартиру я заповідав старшій доньці Олені. Потрібно було розповісти про свої наміри й відверто поговорити. Можливо б тоді не довелося проживати останні дні серед незнайомих людей.
Словом я змирився зі своєю долею. Більше не чекав на Полю й навіть не розраховував повернутися додому. На щастя, повернулася Олена. Дочка дізналася, де я знаходжуся й того ж дня приїхала забрати мене додому. Я таки не помилився, коли вирішив переписати квартиру на неї.
