Я виховувалась в дуже релігійній родині. Все у нас було по канонах. Їли ми тільки після молитви. Ходили до релігійної школи, одну неділю ходили до церкви. Список дуууужеее довгий. Чесно сказати, це життя я просто ненавиділа. Я дивилась на своїх однолітків та заздрила їм. У них біло право вибору як жити далі, моє ж життя було вже розписане на років десять на перед. Коли мені було одинадцять, батьки вибрали мені пару, чоловіка, за якого я вийду, коли виповниться шістнадцять років. Чому саме шістнадцять? Тому що це ідеальний вік для шлюбу. Жінки в моїй родині були для продовження роду. Ні хто з моїх сестер чи тіток не ходили на роботу. Всі виховували дітей, дивились за будинком та готували їсти. Все. Я дивилась на це життя, та мене вернуло від нього. То ж не життя, то існування! Відчуття, ніби жінка кріпачка. Не мала права навіть на нормальну освіту. Закінчила школу – і все, до побачення! Заміж, народжуй, стирай своє життя в памперсах.
Я мала амбіції. Мала жагу до життя. Чесно сказати, коли наближувались мої шістнадцять років, я вирішила, що втечу з дому. Відмовлюсь від родини, зміню всі свої документи, а може й країну проживання.Та це все виявилось тільки тінейджерським перебільшенням. Все ж мене видали заміж. Чоловік хоч був непоганим. Не ображав мене. У вісімнадцять я вже була вагітна першою дитиною. Життя крутилось навколо прибирання в будинку, готовкою їжі та пранням.
З якогось періоду на мене щей почали скидати всіх своїх дітей родички чоловіка. Подивись годинку, подивись дві годинки. А сьогодні залишу ночувати у вас весь свій виводок дітей. Мені ні хто не допомагав. Навіть мама, яка мала б підтримувати у всьому. Часто, мені привозили дітей навіть без змінного памперса! Просто от тобі дитина, а все решта твоїм коштом. Дуже класно! Дістало! В мене був мягкий характер, тому протестувала тільки в себе в голові. В такому темпі я прожила близько п’яти років. Суцільне жахіття. Життя, яке обрали мені замість мене самої. За цей час в мене з’явилось четверо дітей, яких, по правді, я й не любила. Чомусь не могла я відчувати того, скільки б себе не змушувала. А нещодавно помітила, що щей чоловік гуляти почав. Та як виявилося, гуляв він вже давненько. Мав навіть одну дитину на стороні. Я його не звинувачую все ж дружину він собі теж не сам обирав, за нього вибір зробили. Проте мені було нещадно образливо.
Одного дня я просто не витримала. Ще з вечора в голові крутилась думка, що все це неправильно. Це не моє життя та так далі бути не може. Заснути не вдалось. Я зібрала речі у валізу. Взяла трішки грошей із сейфа та пішла, куди очі дивились. Бути цапом відбувайлом в мене більше немає більше жодного бажання. Я нарешті знайшла в собі сили виконати забаганку підлітка, який робив все через батьків. Зламане життя це не те, що мають хотіти батьки своїм дітям. В мого чоловіка є інша жінка, нехай вона стане кращою мамою моїм дітям. Вона ж сама обрала бути з ним, на відміну від мене. А я спробую пожити нормальним життям, можливо навіть вдасться.
