Я поверталася з роботи, коли до мене зателефонував чоловік. Іван часто їздив у відрядження, бо працював далекобійником. З рейсу повернувся два дні тому. Ми ще не встигли наговоритися, налюбуватися один одним, як він повідомляє, що знову треба їхати. Якщо зараз відмовиться, тоді пів року не матиме роботи, а нам жити з чогось потрібно.
Мені так його не вистачає, що ніякі гроші не зарадять. Та чоловік мав рацію, ми мусимо платити кредит за квартиру. Запитую скільки у нас часу й на мить зупиняюся. «Дві години». Я очікувала на інше. Поглянула на годинник, маршрутка має під’їхати до зупинки через 5 хвилин. Переводжу погляд на кондитерську. Часу на роздуми немає, том лечу в магазин купити улюблений торт чоловіка.
До від’їзду маршрутки залишається 2 хвилини. Якщо я зараз не встигну, то доведеться йти додому пішки, а це добряча година витраченого часу. Молюся, щоб трапилося якесь диво. У транспорт забігаю практично на ходу й намагаюся перевести подих. Пасажири дивляться на мене здивованим поглядом, а я посміхаюся. Встигла.
