Я потрапила у лікарню з тренувальними переймами. Цього разу була переконана, що вже народжую. Лікарі вирішили не ризикувати, тому залишили мене на декілька днів, щоб поспостерігати за моїм станом.
У палаті я познайомилася з досить молодою дівчиною. Насті було всього лишень 17 років. Вона розповіла мені свою історію. Закохалася в однокласника, вони почали зустрічатися. Сама не зрозуміла, як віддалася йому. Була переконана, що хлопець також її кохає й ніколи не образить. Та коли він дізнався про її вагітність заявив, що дитини не визнає й допомагати нічим не буде. Це її проблеми.
Батьки теж не зраділи. Це ж сором який, перед людьми незручно. Відправили дочку до тітки в інше місто, щоб ніхто й не знав про її особливий стан. Дитину дозволили народити, але попередили, що вдома приймуть лише її. Тобто від малюка дівчина повинна відмовитися. Тітка переконувала її, що з дитиною можна впоратися самотужки й не варто відмовлятися від своєї кровинки.
Для себе Настя вже давно все вирішила. У неї попереду все життя. Навчання, робота, чоловік. Вона не готова брати на себе відповідальність за маленьке життя. До того ж не знає навіть куди можна принести немовля та хто допоможе їй у скрутну хвилину. Батьки чітко дали зрозуміти, що такого сорому терпіти не будуть, а в тітки своїх троє дітей на двокімнатну квартиру.
З однієї сторони я розуміла цю дівчину. Мабуть, їй самій дуже важко прийняти таке рішення. Проте якби таке трапилося зі мною я б ніколи не відмовилася від немовляти. Вночі Настя народила здорового хлопчика. Відмову на дитину написала одразу й навіть відмовилася брати сина на руки. Вранці у мене відійшли води й до вечора я народила дівчинку.
Годувала я обох дітей. Так сильно прикипіла до хлопчика, що вирішила його не залишати. Поговорила з лікарем й повідомила, що хочу забрати хлопчика з собою, але так, щоб ніхто не знав про усиновлення. Довелося піти на невеличкий злочин. Обох дітей записали на мене, ніби я народила двійню. Коли прийшов чоловік довідатися до нас, я радісно повідомила, що малюків двоє. Він був дещо шокований, але все ж зрадів. «У нас подвійне щастя!»
Довгих 20 років я зберігала таємницю. Ніхто з рідних навіть не здогадався, що хлопчик нам не рідний. Тільки коли діти пішли у самостійне життя й переїхали жити окремо, я розповіла чоловіку, що зробила тоді у пологовому. Він спершу розсердився, чому я одразу про все не зізналася, а потім сказав, що це вже немає значення. У нас двоє рідних дітей, так було і так буде.
