Все своє доросле життя я жив з думкою, що мені ні хто ніколи не допоможе. В родині я був однією дитиною, хтось може сказати, що одна дитина завжди виростає балуваною та невдячною, проте в моєму випадку то далеко не так. Батьки мене виховували не занадто сурово, проте вклали в мою малу голову все необхідне, щоб я виріс відповідальним та чуйним до болю оточуючих.
Родина у нас була не велика, та геть не дружна. У матері була сестра, яка мало того, що не приходила до нас додому без сварок та скандалів, так ще й любила прикластись до світленької. Мене завжди дивувало таке ставлення людей до оковитої. Якось без неї декому і світ не милий. Жахливо просто. Як мама не намагалась змусити сестру покинути ту справу, все дарма. У батька ж із рідних вже нікого не лишилось. Досить давно. Тож ми всі тягнулись як могли самостійно, тягнучи за собою тягар розміром з мою тітку. Скільки від неї проблем було.
Одного дня тітка зникла на декілька тижнів. Ні додзвонитися, ні вдома її не було. В будинку сусіди теж не бачили. Ми обшукали все місто. НА нервах мати вхопив інсульт. Бідолашна не витримала такого стресу. Після двох тижнів в лікарні лікарі нас сповістили трагічною новиною – ми з батьком залишились вдвох. Чесно, після цього я просто зн енавидів тітку. Всім серцем. Бог просить бути милосердним, проте я не міг.
Через місяць за мамою пішов батько. Він так тужив за мамою, що на наступний день після церемонії зліг, та просто більше не міг ні встати, ні пити, ні їсти. Що я тільки не намагався зробити, щоб врятувати його.Витратив всі свої збереження, щоб найняти найкращих лікарів. У мене були просто нещадно жахливі дні! Я залишився сам. Сам на сам зі страшною трагедією та жорстоким світом. Тітку, до речі, так ми й не знайшли. Самостійно її шукати наміру не мав, адже знен авидів цю людину до кінчиків пальців.
Наступного ранку після прощання з батьком, у двері хтось подзвонив. Ой, як неочікувано. Рідні люди! Там стояла тітка. Як не дивно, вся така примарафечена, навіть слідів пом’ятості немає після гуляння. В цілому, родички не було десь два місяці.
-Що потрібно?!Вас тут ні хто не чекає. Довели до загибелі рідну сестру з чоловіком, а тепер як ні в чому не бувало повернулись назад?! Більше не хочу тут вас бачити. В мене не залишилось рідних!
Очі жінки округлились. Вона навіть не уявляла, що тут відбувалось. Як виявилось, вона була на реабілітації в монастирі. Там не дозволені контакти з зовнішнім світом до повного одужання. Мене це дійсно здивувало. Але яка вже різниця. Своїми виходками вона домоглася, що я став сиротою.
Я сказав їй йти, та більше ніколи не з’являтись переді мною. Звісно, вона робила ще спроби налагодити стосунки. Але ж свою позицію я сказав давно. Тепер кожного місяця вона залишає в прорізі дверей конверт з грошима, типу хоче мені допомогти, та записки з вибаченнями. Гроші я не витрачаю. Вони всі складені в шухляді в кімнаті, де колись жила мама з татом. Можливо колись витрачу їх, а можливо відправлю на благодійність. Занадто тяжку рану мені завдала тітка. Занадто важко відпустити все, та жити далі.
