Так ти ж підkидьок. Твої рідні батьки вже давним давно про тебе забулися. А Люба з Василем підібрали, як кошеня

Маленький Вадимко любив гратися своїм м’ячем у дворі їхнього будинку. Йому його тато подарував на день народження. На вихідних батько грав разом із сином, а у будні дні був зайнятий на роботі, тож хлопчик розважав себе сам.

Через кілька хвилин у двір вийшов Петро, сусідський хлопчина. Вадим із ним не дружив. Петя був розбишакою, а мама казала, що з такими краще не товаришувати. Міркуючи, чим би то розважитися, Петя підійшов до Вадима й без дозволу взяв його м’яч.

-Гарна цяцька, мені подобається – він поглянув на Вадима своїм ворожим поглядом і заявив – Тепер буде мій.

-Віддай! Чужі речі брати не можна, хіба тебе мама цьому не вчила? – хлопчик не збирався так просто віддавати своє.

-Таким дурницям мене не вчать! Натомість кажуть, що потрібно брати те, що погано лежить.

Вадим не хотів більше спілкуватися з Петром, тому підійшов впритул й ще раз наказав віддати його м’яч. Щоб насолити сусідові, Петя закинув чужу річ у кущ троянди, що цвіла біля під’їзду:

Можеш забирати, гляди, не розплачся, дівчисько.

Петро, задовольнивши свою потребу когось неодмінно образити, пішов у своїх справах. Вадив же поліз діставати татків подарунок із колючого куща. Саме тієї миті його побачила тітка Ліда, мати Петра. Вона неодноразово наказувала не лізти у її квітник, а тут упіймала сусідського хлопчину на гарячому.

-Ах ти ж паскудник такий! Троянди мені вирішив поламати? Я що казала за свої квіти, чи тобі мало місця для ігор?

-Я не ламаю, а дістаю м’яча, якого закинув ваш Петя.

-Ти мого cина не чіпай! То ти для своїх батьків святоша, тільки й чути «Вадим такий вихований. Вадимко нам в усьому допомагає. Синок гарно навчається». Твої мама й тато вже не знають перед ким ще тобою похвалитися. Аби було чим вихвалятися, а то чужою дитиною…

Вадим дивився на тітку Ліду й не розумів звідки у цієї жінки стільки злоби. Схоже вона навіть не думала зупинятися, тому що наступної миті вирішила ляпнути те, про що Вадимові було знати не слід.

-Так ти ж підкидьок. Твої рідні батьки вже давним-давно спилися й про тебе забулися. А Люба з Василем підібрали, як паршиве кошеня. Де б ти зараз був, якби не їхня надмірна доброта. Та не хвилюйся, скоро мачуха народить своє дитя й тебе повернуть до дитячого будинку.

-Це все неправда! Ви навмисне говорите такі злі слова, щоб мене зачепити – в очах хлопчики скупчилися сльози, але він не збирався діставати сусідці таке задоволення й плакати при ній.

-Якщо не віриш, у татка запитай. Він же у тебе такий ідеальний, правди приховувати не буде.

Вадим не хотів більше знаходитися біля цієї жінки. Так і не діставши м’яча, він чкурнув на своє улюблене місце – дерево, що росло за їхнім будинком. Там хлопчина відчував себе у безпеці.

Тим часом Люба закінчила готувати вечерю. Жінка поглянула на годинник, Вадимко уже давно мав би повернутися додому. Може загрався, він так любив того м’яча, що не слідкував за часом.

Вагітна вийшла у двір покликати сина вечеряти, Вадима ніде не було видно. Зазвичай син попереджав, якщо йшов кудись самостійно. Він не міг не повідомити їй, хлопчина дуже відповідальний. Помітивши у квітнику дитячий м’яч, мати зрозуміла, що щось сталося. Жінку аж дрижаки узяли, куди поділася її дитина.

Налякана Люба підняла на ноги сусідів. Усі допомагали шукати зниклого Вадика, за винятком Ліди:

-Нічого паніку розводити! Знайдеться твій дорогоцінний. Поплентався десь лазити, а ти людей марно турбуєш.

Люба на сусідку не зважала, шукала разом з усіма. Поки не відчула важкий біль у животі. Народжувати їй аж через три тижні. Невже уже почалося. Пошуки припинили, коли жінці стало геть зле. Добре, що Василь повернувся з роботи. Одразу повіз вагітну дружину до пологового. Про загубленого сина йому ніхто не повідомив, не встигли.

Вадим же, коли зголоднів, вирішив, що настав час повертатися додому. Не міг же він поселитися на дереві. До того ж не варто вірити всьому, що каже тітка Ліда. Вона може й обманути, а він повірив та ще й мало не розплакався. Біля під’їзду сиділи бабусі. Про щось голосно сперечалися. Хлопчик привітався й хотів пройти повз, але його зупинили:

-Вадику, а де це ти пропадав? Тебе вже всі ошукалися. Мама так перехвилювалася, що до лікарні потрапила. Її твій тато повіз, хвилин 10 тому.

-А що із сестричкою?

-Та хто ж знає. Рано їй ще на світ народжуватися, маленька надто.

Хлопчику стало ніяково. Це через нього мама в лікарню потрапила. Якщо із сестричкою щось станеться, він ніколи собі не пробачить. Додому Вадим не пішов, а одразу побіг до міської лікарні. Медична сестра провела хлопця до батька.

-Вадику, ти як тут?

-Бабусі сказали, що мама в лікарні й ти тут. Татку, це через мене, пробач мені. Що там із сестричкою?

-Синку, твоєї провини тут немає. Хто тобі таке сказав?

Син розповів татові про все, що сталося напередодні. В тому числі й про усиновлення. Батько не приховував правди. Чесно зізнався, що вони з дружиною не могли мати власної дитини, тому й вирішили усиновити хлопчика. Вадимко став їхнім сином, тільки вони його побачили.

-Ти такий маленький був. Постійно тягнув ручки до когось, щоб тебе обійняли. Твоя рідна мати написала відмову, а ми тебе забрали до себе. Нехай біологічно ми не твої батьки, проте я ніколи від тебе не відмолюся. Ти мій син й це нічого не змінить. Й мати тебе безмежно любить. Он як розхвилювалася, коли ти зник.

-Я не хотів. Просто так злякався, що ви дійсно мене до дитячого будинку відвезете, коли сестричка народиться. Я попрошу у мами пробачення, коли нас до неї пустять й стану гарним братиком для маленької.

-Навіть не сумніваюся в цьому, синку. З ними все буде гаразд. Через кілька днів уже заберемо додому наших дівчат й згадуватимемо про цей випадок з посмішкою на обличчі.

Хоч дівчинка й народилася раніше зазначеного терміну, проте була цілковито здоровою. Маленький Вадимко радів їй більше, як своєму улюбленому м’ячеві. Тепер він мав новий клопіт – турбуватися та доглядати молодшу сестру. Коли вона підросте, вони разом гратимуться у дворі. А поки він слідкуватиме, щоб маленька не плакала й не була голодною.

Тітка Ліда після того інциденту Вадима більше не чіпала. З нею мав серйозну розмову батько хлопця. Василь доступно пояснив жінці чому не можна втручатися у чужу родину й наказав їй краще зайнятися вихованням власного сина. З такою поведінкою, Петрові не світить нічого хорошого. Якщо ж вони знову потурбують її сина, то розмова матиме інший характер. Добре, що Люба так і не дізналася про ту ситуацію, інакше б Ліді ой як не пощастило б.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

три × 2 =

Так ти ж підkидьок. Твої рідні батьки вже давним давно про тебе забулися. А Люба з Василем підібрали, як кошеня