Дмитро ходив подвір’ям туди-сюди, бурчачи собі під ніс. Він був глибоко незадоволений рішенням дружини садити так багато квітів. Чоловік вважав, що вони повинні зосередитися на практичності, вирощуючи помідори та огірки, а не доглядаючи за клумбами. Вигляд різнокольорових квітів, розсадженuх по всьому подвір’ю, лише підживлював його розчарування.
Саме в цей день до батьків з міста приїхав їхній дорослий син Андрій. Андрій завжди знаходив розраду в поверненні до будинку свого дитинства. Дмитро та Олена, батьки Андрія, підтримували міцний і люблячий зв’язок протягом усього свого шлюбу. Їхні стосунки були сповнені поваги та ніжності, за одним виняmком – вічною суперечкою через палку любов Олени до квітів. Вони займали кожен куточок їхнього будинку, прикрашаючи підвіконня і проростаючи з незліченних горщиків. Дмитро постійно стверджував, що їхній двір буде краще виглядати, якщо на ньому будуть рости практичні культури. Олена ж наполягала на незрівнянній красі квітів, які щоранку створювали чудову атмосферу під час прогулянок подвір’ям.
Одного морозного ранку сталася трагедія. Олени раптово не стало. Дмитро був поглинутий горем, ніде не міг знайти розради. Він звинувачував свою покійну дружину, гірко нарікаючи на те, що їхні майбутні онуки ніколи не матимуть можливості піти з нею в ліс по ягоди. У розпачі Андрій намагався втішити батька, nропонуючи йому переїхати до міста разом з ним. Однак Дмитро категорично відмовився: “Оленці буде самотньо тут самій..” Андрій пообіцяв повернутися навесні, пропонуючи батькові постійну підтримку.
З приходом весни Дмитро зібрався з силами, щоб зустрічати кожен день без коханої дружини. Він придбав насіння і старанно посіяв його на подвір’ї. Ніжно доглядав за паростками, задовольняючи всі їхні потреби. Однак очікуваний приїзд сина відкладався до червня. Андрію було цікаво, що він побачить по приїзді. Він прuпускав, що квітник буде занедбаним оскільки ніхто не доглядав за ним після сме рті його матері.
На своє здивування, коли Андрій нарешті повернувся, він побачив, що квітник розквітнув ще більш рясним цвітом. Здавалося, що він збільшився в розмірах і розрісся. Квіти прикрашали кожен куmочок подвір’я, викликаючи почуття благоговіння в серці Андрія. Він був вражений і не міг не запитати про цю дивовижну трансформацію: “Що змінилось, тату?”
Дмитро посміхнувся крізь наповнені сльозами очі і заговорив тихо, ніби ділився секретом: “Немов Оленка тут і спілкується зі мною через квіти”. Кожна квітка, здавалося, несла в собі її сутність, і кожен день, коли він доглядав за ними, він відчував її присутність, яка підтримувала його. Квіти стали символом їхнього вічного кохання, через який Дмитро міг продовжувати відчувати зв’язок зі своєю покійною дружиною.
Зворушений глибокою прихильністю батька,Андрій міцно обійняв його. Саме в той момент він усвідомив силу любові, навіть перед обличчям втрати.
