Я ніколи не мала родини. Все моє дитинство та юність минули в дитячому будинку. Нас одягали, годували, навчали, але ніхто ніколи не пригортав до себе, не шкодував, не співав колискової та не дарував подарунок на день народження. Те, що для дітей зі звичайних родин було нормою, для нас – справжнім святом.
Після 18 років я пішла шукати кращої долі. Вивчилися на кухаря-кондитера, від держави отримала квартиру й влаштувалася на роботу в місцевому кафе. Працювала у дві зміни. У першу – кондитером, у другу – офіціанткою. До мене на роботу частенько заглядав один хлопець й постійно замовляв одні й ті ж самі тістечка. Коли розраховувався, жартома казав: «За такі тістечка не гріх й одружитися». Я лише сором’язливо опускала голову.
Залицяння Володі, так його звали, стали настирливіші й він запропонував зустрітися ввечері, після роботи. Молода та юна, я довірилася цьому хлопцеві й щиро вірила, що це і є моя доля. Зустрічалися ми недовго, понад чотири місяці, коли Володя зробив мені пропозицію. Звісно, що я погодилася. Весілля ми не робили, бо не було за що. Відзначили в тісному сімейному колі. Тоді я й познайомилася з родиною чоловіка.
Батьки дивилися на мене якось відсторонено. За весь вечір ми фактично не розмовляли. Старша сестра Володі подивлялася на мене скоса, ніби я їй щось винна. Одна лише бабуся була люб’язною та привітною. Познайомилася зі мною, привітала у своїй родині, побажала багато приємного. Розповіла, де живе й казала приходити в гості, не соромлячись. Мені сподобалася старенька пані. Я відчувала від неї тепло та турботу, яких ніколи не знала у своєму житті.
Після розпису Володя переїхав жити до мене. Ми обоє працювали, старалися відкладати кожну копійку, щоб зробити ремонт, а згодом купити автомобіль. Я частенько навідувалася в гості до Маргарити Олексіївни. Бабуся чоловіка завжди радо зустрічала мене в себе вдома. Ми багато розмовляли, я допомагала старенькій з хатніми справами, хоч вона й протестувала й заперечувала. Інколи траплялися такі вечори, що мені не хотілося повертатися додому до чоловіка. Маргарита Олексіївна це помічала, але не втручалася в особисте.
Володя був непоганим чоловіком, але мав згубну звичку. Про неї я дізналася надто пізно, коли ми вже були одруженими. Мій чоловік був схильним до азартних ігор. Спершу почав програвати всю свою зарплату, потім взявся за наші заощадження. Кінець кінцем до нас додому завітали два амбали й дали тиждень на те, щоб чоловік повернув їм борг. Я запитала скільки він винен, сума була захмарною. Батьки не збиралися допомагати синові, оскільки він вже дорослий й сам повинен розв’язувати свої проблеми. Бабусі я не хотіла розповідати, щоб старенька не нервувала.
Довелося продати свою квартиру й розрахуватися з боргами. Володя пообіцяв, що більше не гратиме і я повірила. Ми переїхали жити до його батьків. Я відчувала там себе зайвою. Зі мною ніхто не розмовляв, не кликав до столу. Взагалі вони удавали, ніби мене не існує. Одного разу покликали на сімейну нараду, що вже було дивно й повідомили, що Маргарити Олексіївна нездужає. Хтось повинен її доглядати. Усі погляди були направлені в мою сторону. Я погодилася.
Того ж вечора переїхала до старенької, Володя разом зі мною. Старенька була рада мені, а от онукові не дуже. Схоже вона довідувалася, що він хлопець непутящий. В переважній більшості ми були вдома самі. Мій чоловік приходив лише переночувати, а з самісінького ранку кудись утікав. Якось бабуся завела розмову про наш шлюб:
-Шкода мені тебе, дитино. Що ти бачила у цьому житті, окрім горя та розчарування. Хороша ти дівчина, а чоловіка вибрала жахливого. Хоч він і мій онук, а говорю, як є. Куди поділася твоя квартира?
-Продала – тихо відповіла я.
-Через борги його, правда? Можеш не відповідати, я й так знаю. Свого часу не один раз віддавала усі свої заощадження, щоб витягнути його з чергової халепи. Зате батьки навіть оком не водять. Думають, що після повноліття їхня місія батьківства закінчується. Зате старшу бавлять до цього часу, а їй уже за 30 перевалило. Ото сімейку маю. Добре, що Господь тебе послав, хоч є з ким поговорити.
Бабуся важко зітхнула, довго дивилася у вікно, наважуючись на чергову розповідь.
-Ти знаєш, що твій чоловік збирається сплавити мене в будинок для літніх людей? Тільки от не може, поки я заповіт на нього не перепишу. Він вже не раз погр _ожував. Онучка нічим не краща. Ходить, підлизується, обіцяє золоті гори, а сама навіть не має клямки, щоб допомогти мені в хаті прибрати.
-Та що ж ви таке кажете, хіба так можна. Ви їхня бабуся, вони люблять вас.
-Ой, дитино, надивилася я на цю любов. Вони люблять мої квадратні метри. Я можу тобі довести.
Бабуся взяла телефон й набрала рідних. Сказала, що дуже погано себе почуває й хоче їх побачити востаннє. Сама пішла у вітальню, лягла на дивані й стала чекати. Мені наказала мовчати й лише спостерігати. Через хвилин 15 усі були на місці, навіть Володя з’явився.
-Погано мені сім’я, буду вмирати. Хотіла вас побачити востаннє й розповісти про свою останню волю.
Усі слухали мовчки, не перебиваючи. Їм не терпілося дізнатися, кому ж дістанеться бабусина двокімнатна квартира.
-Щоб ніхто з вас не ображався й не тримав на мене зла, я заповіла своє майно церкві.
Вони як почули, одразу в лицях перемінялися. Почали кричати, сперечатися й обзивати стареньку не надто гарними словами. Свекруха зі свекром та донькою вилетіли першими й сказали, що більше ноги їхньої тут не буде. Володя затримався, але лише для того, щоб зібрати свої речі. Я запитала, чи мені теж збиратися. Він розсміявся:
-Хіба якщо у тебе є ще одна квартира, яку модна продати. А так ти мені даром не потрібна.
Залишилися ми з Маргаритою Олексіївною одні.
-Не хвилюйся, дитя, це тебе бог рятує від цієї сімейки. Залишайся тут, біля мене не пропадеш. Щодо квартири я пожартувала. Уже давно все переоформила на тебе. Ти єдина рідна для мене людина з цієї сімейки.
