Зазвичай серед робочого тижня ми не часто приймали нових пацієнтів уночі. Того дня мені випала нічна зміна. Я розраховувала на тиху та мирну ніч. Перевірила усіх своїх пацієнтів, зробила уколи й пішла у сестринську випити кави. Саме тоді поступив новий пацієнт. Олександр Поліський, чоловік, 32 роки, скарги на біль у животі.
Після обстеження та необхідних аналізів пацієнту встановили діагноз – гостре отруєння. Я поставила хворому крапельницю й пішла на двір трішки подихати свіжим повітрям. Біля входу у приймальне відділення лежав пес. Він був засмучений, не реагував на мене жодним чином.
Я вирішила, що це просто бродячий пес, тому повернулася до своєї роботи. Вранці, здавши зміну, зібралася додому. Мій новий знайомий так і продовжував лежати під дверима лікарні. На бродячого він не був схожий, мав ошийник та густу чисту шерсть. Я хотіла нагодувати пса шматочком булочки, проте він навіть головою не повів.
Водій, що вночі привіз нам чоловіка з отруєнням, пояснив, що пес саме його. Він так і лежатиме біля дверей будівлі, поки господар не одужає. Важко повірити у таку відданість.
На роботу я знову вийшла через два дні. Стало звичним бачити біля входу того самого вірного пса. Сьогодні чоловіка з отруєнням виписували. З цікавості я підійшла до нього запитати про собаку. Саша посміхнувся й зізнався, що зі своїм домашнім улюбленцем має тісний зв’язок. Тож новина про те, що той досі чекає на нього біля дверей, чоловіка не здивувала.
Я вирішила провести пацієнта до виходу. Пес одразу відчув свого господаря. Радісно мотиляв хвостом та весело лаяв. Олександр обійняв собаку, після чого вони разом попрямували на вихід.
