Мені досі важко зрозуміти, як раніше люди могли одне одного так безбожно зморювати, гнобити, придушувати та взагалі, декого рахувати за достойних життя, а інший не вартий і грязі із під нігтів. Голуба кров. та всяке таке. Фу! Для мене це дикість. От саме тих людей, хто влаштовує подібні речі, хто думає, що він краще від інших і варто було стерти. Як простий олівець із альбомного аркуша гумкою. Без жодних роздумів та вагань.
Особливо болісно я все згадую після розповіді бабусі, яка пережила найгірші часи нашої нації. Саме вона дала мені наснаги вивчати справжню історію нашого народу.
Якось, на Різдво, вона покликала мене в гості. Мені на той час було років дев’ять, чи десять, точно не скажу. Тоді вона подарувала мені булочку, та дала грошей на якусь іграшку. Руки в неї були покручені, чорні та набряклі від роботи.
– Ось, Іринко. тримай. Цю булочку я зробила сама. Сама зліпила крильця і дзьобика. Довго старалась, аби тобі сподобалось. В серединці мій улюблений мак.
-Дякую, бабусю. Я дуже люблю твої пиріжки. Тільки мені важко зрозуміти, як в тебе з таких чорних грубих пальців виходить така ніжна біла булочка. – Бабуся засміялась, а я з дитячою невинністю геть не розуміла, що сказала щось грубе, неприємне. Щось таке, що могло дуже легко образити стареньку. Та чесно скажу, говорила я без ніяких поганих думок, а із чистою цікавістю. Проте зараз вже розумію, як то було насправді.
Бабуся тоді мені розповіла, як із шести років із мамою працювала на полях, потім вдома бігла годувати поросят, корову, копала картоплю самотужки та виховувала маленьких братів та сестер. Вона із маленького віку знала, що таке тяжка праця. Знала, як дається хліб та каша з маслом. Знала цінність крихти хліба, яку у тебе та твоїх рідних дістають із закопаного в землю горщика. Знала, що таке втрата близьких, та як вижити не, тому що можеш, а наперекір всьому та всім.
Як зараз пам’ятаю, слухала стареньку, а по щоках котились здоровенні сльози, а в очах все пливло. Бабуся ж говорила без жодної гіркоти в голосі. Одна тільки образа була в кожному слові. Ненависть та біль прожитого життя. Вона показала мені в погребі хліб порізаний на кубки та закачаний в банки. Скриню, яку вона зі своїм покійним чоловіком закопали в другому кінці городу, а там сила-силенна продуктів, які не псуються. Все, що могло знадобитись. Мені досі страшно стає від того, що її розповіді не були рядками із книг. Це все речі, які вона пережила, які перемогла. Ми не маємо права цього забувати. Історію, справжню тільки, має знати та пам’ятати кожен на пам’ять. Просинатись та повторювати, немов молитву. Аби ніколи не забути. Ніколи не пробачити.
