Наше село невеличке і нічим непримітне. Свого часу воно процвітало. Були робочі місця, молоді сім’ї залишалися будувати тут своє життя, діти ходили до школи. Та з часом всі позакривали й село занепало. Молодь виїжджає, старі люди помирають, тож мешканців небагато. Усі все про всіх знають. Свіжі плітки тут розлітаються, як гарячі пироги на ринку.
Я пішла до магазину купити хліба, коли почула розмову двох жіночок. Вони розповідали, що у наше село приїхав новий мешканець. Щоб йому тут робити? Ні роботи, ні зв’язку, ні зручностей. Та потім зрозуміла, що говорять вони про дідуся.
Так, дійсно, я й сама пригадала, як бачила кілька днів тому незнайомого старого. Він проходжувався вулицями, заглядав у подвір’я, ніби щось вишукуючи. Я тоді ще подумала, чи не бандит який раптом.
Як виявилося, дідусь був зовсім безневинний. Колись у цьому селі жила його мати, у її старій поваленій хатині він і поселився. Я пішла запитати чи не потрібно йому чимось допомогти. Тоді дід Семен розповів свою історію.
Він жив у місті, мав власну квартиру та сім’ю. Коли дружини не стало, почав сильно хворіти. Розраховував, що на старість років його догляне онук, тому переписав на хлопця свою квартиру. Той, коли дізнався про вчинок діда, житло продав, а старого буквально вигнав на вулицю. От і довелося повернутися на батьківщину.
Мені було так шкода дідуся, що я організувала односельців на допомогу. Разом ми привели до ладу хатину, жінки поприносили посуд, скатертини, доріжки, постільну білизну – хто що міг. За день ми перетворили житло дідуся на справжній дім. Він дякував нам зі сльозами на очах й тепер при кожній можливості старається віддячити добрими справами.
