Свою донечку Тетянку я народила у пізньому віці. Мені виповнилося 34, коли я дізналася про свою вагітність, у 35 я вперше стала мамою. Народжувати в такому віці ризиковано, але є і позитивні моменти. Я реалізувала себе на роботі, була повністю забезпеченою, тож весь свій час могла присвятити виключно вихованню Тетяни.
Час збіг непомітно. Нещодавно моїй дівчинці виповнилося 20. Я не хочу на неї тиснути, оскільки я сама не поспішала, але мрію встигнути побачити її нареченою. При кожній нашій зустрічі делікатно натякаю на хлопця, а потім ніби між іншим, запитую, чи немає у мене ще зятя.
Дочка відмовчується й лише загадково посміхається. На внуків розраховувати найближчим часом, мабуть, взагалі не варто. Та одного разу дочка мене приємно здивувала. Сказала, що збирається привести на знайомство свого хлопця.
Я чекала цього дня останні три роки. Цілий день стояла біля плити, готувала свої коронні страви. Прибрала квартиру, накрила на стіл й чекала на гостей. Коли у двері подзвонили, одразу побігла відчиняти.
На порозі стояла Таня, а по обидва боки від дочки незнайомі мені молодики.
-Привіт, мамо, ось, як і обіцяла, привела хлопця. Якщо відгадаєш, котрий мій – будемо знайомитися. Це Слава і Вітя.
Тетяна у мене ще та хитрунка. Мабуть, захотіла мене провчити через те, що я частенько влажу в її особисте життя. Та мама у неї теж не промах. Не розгубившись, я відповіла:
-Рада знайомству, Вікторе. Проходьте до столу.
-Як ти здогадалася?
-Із цих двох саме Вітя оцінююче поглянув на мене й зміряв поглядом з голови до ніг. Сумнівів не залишилося – цей мій майбутній зять.
Знайомство таки відбулося. Зараз плануємо весілля. Дай Боже, ще й онуків встигну поняньчити.
