Аліна рано втратила матір. Коли була ще дівчиною й навчалася в університеті її ненька часто нездужала. Батько возив її на різні санаторії та курорти, але покращення не наставало. Після численних аналізів та досліджень лікарі поставили страшний діагноз – рак четвертої стадії. Лікування не принесло б жодної користі. Жінку відпустили додому, а родині сказали бути готовими до найгіршого.
Кожен день вони проживали, як на пороховій бочці. Не знали, чим закінчиться він та чи зустріне мама новий світанок. Найгірше було спостерігати за її муками та біллю. Знеболювальні не приносили користі, батько не відходив від її ліжка ні на мить. Взяв на роботі відпустку й останні хвилини життя своєї коханої дружини був поруч.
Дочка повернулася на навчання через місяць після новини, яка зруйнувала їхнє життя. Потрібно було наздоганяти пропущений матеріал. Кожного дня вона телефонувала до батька, щоб дізнатися останні новини. Тато не приховував правди, з кожним днем матері все важче. Не минуло й місяця, як жінки не стало.
Втрату переживали важко і батько, і донька. Добре, що вони були разом у своєму горі й підтримували один одного. Час допоміг пережити втрату, але не давав можливості забутися про пережите горе. Аліна закінчила навчання, влаштувалася на роботу. Згодом зустріла Вадима й переїхала жити окремо. Батько сумував, але розумів, що дівчинка уже виросла й готова до створення власної сім’ї.
Перший час дочка часто навідувалася в гості із зятем. Вони гарно проводили час, говорили про майбутнє. Допомагали старому з хатніми справами, змушували виходити з квартири на прогулянку. Не давали занепасти духом й давали сили на новий день.
Коли у молодого подружжя народилася перша дитина, часу на батька не залишилося. Потрібно було вчитися доглядати малюка та піклуватися про нього. Аліна стала рідше заходити й телефонувала не часто. Папа не ображався, адже все прекрасно розумів. Сам свого часу був молодим батьком та чоловіком.
Коли Аліна вдруге стала мамою з її батьком сталося нещастя. Чоловік пережив інсульт. На жаль, обходити себе самостійно він більше не міг, тож сім’я доньки переїхала жити до дідуся. Аліна турбувалася про батька, зять допомагав, онуки підіймали настрій. Будинок знову ніби ожив та й час старий відчував себе набагато краще, коли поруч були рідні.
Щомісяця Аліна возила батька на обстеження в клініку. Лікар, який уже декілька місяців займався його лікуванням повідомив невтішні новини – він потребує професійного догляду. Вибору не було, дочка залишила хворого в лікарні, сама ж повернулася додому, щоб взяти деякі речі.
Пів року провів старий у лікарні. Дочка навідувалася декілька разів на тиждень. Довго сиділа біля його ліжка й пригадувала своє дитинство. Якось вона пішла з друзями до річки. Небо затягнули сірі хмари й почалася злива. Будинок Аліни знаходився далеко, тож поки вона повернулася, вся промокла до нитки. На наступний день захворіла. Так батько не відходив від неї ні на мить. Розповідав казки, співав пісні, вигадував дивакуваті ігри. Вони багато сміялися та жартували, тоді дівчинка не відчувала болю, хвороба відступала сама собою.
Тож тепер її черга подбати про нього. Старенький відчував як сили покидають його. У стінах лікарні важко, так хочеться повернутися додому до рідних. Наближалося його улюблене свято у році – Різдво. Батько дивився на Аліну, яка ж вона в нього доросла й так схожа на матір. Дочка як завжди розповідала про те, як минув їхній день, про онуків та плани на вихідні. Він не знав чи запитувати, а потім все ж таки вирішив, що декілька днів вдома підуть йому лише на користь.
-Доню, я не хочу тебе завантажувати, але мені б так хотілося зустріти Різдво з вами, вдома.
-Татусю, я тільки за, але ж треба спитати дозволу у лікаря.
-Я так втомився від усіх цих процедур та ліків. Скільки мені тут ще залишилося. Нехай краще останні дні мого життя минуть у рідних стінах.
-Прошу тебе, не потрібно так говорити. У понеділок я приїду знову й запитаю, чи можна забрати тебе на свята.
-Дякую тобі! Ти не уявляєш наскільки це для мене важливо.
Вихідні тяглися для хворого невимовно довго. Він не знав чим себе зайняти та відвернути. Тим часом Аліна повернулася додому й розповіла чоловіку про прохання батька. Він був проти того, щоб забирати хворого додому. Пояснив, що тесть досі нездужає, а раптом з ним, що трапиться й вони не зможуть надати кваліфіковану допомогу. Чоловік переконав дружину, що свята вони проведуть у тісному сімейному колі, а батька заберуть додому на літо. Тоді можна буде поїхати на дачу та й свіже повітря піде йому на користь.
У понеділок Аліна не приїхала. Тато чекав на неї цілий день, відмовлявся їсти та приймати ліки й до останнього вірив, що зараз двері до палати відчиняться й на порозі стоятиме донечка, щоб забрати його додому. Медична сестра принесла вечерю й повідомила, що Аліна не приїде. Усі мрії про родинне свято вмить розвіялися.
Старенький ліг на ліжко, закрив очі й почав пригадувати, як це було колись. Його кохана дружина накривала святковий стіл. Він допомагав з усіма приготуваннями. Вони стелили на стіл святкову скатертину, запалювали різдвяну свічку. Не їли до першої зірочки й кликали в гості рідних та друзів. Вечір проходив у приємних клопотах та веселому спілкуванні.
Як давно це було. Обличчя дорогих людей стали розмитими, а дні перетворилися в єдиний ланцюжок буденності. Хворий відчував, як з очей течуть гіркі сльози. Ця гіркота проникала в кожен закуток душі, поки не дібралася до серця. Стало важко дихати, очей він більше не відкривав.
Аліна прокинулася серед ночі у холодному поту. Вона відчувала, що щось трапилося, але не хотіла думати про погане. За цілий день так закрутилася, що зовсім забулася попередити тата про своє рішення. Дівчина не могла дочекатися ранку. Тільки на вулиці розвиднілося, сіла в авто й помчала в клініку. Побігла в палату до тата, щоб сказати те, що він так хотів почути: «Я забираю тебе додому!». Відкрила двері й застигла на місці. Палата пустувала, речі батька були обережно складені в кутку. За спиною хтось висловлював співчуття. Його більше немає.
