Після всього, що я зробив для неї, вона виганяла мене з власного дому. Люба знала, що мені нікуди йти, адже квартиру батьків я продав ще коли вона навчалася, щоб покрити усі витрати. Інших родичів у нас не було

Я все життя мріяв стати хірургом. Робити операції, допомагати людям, рятувати життя. Інтерес до медицини проявляв ще з дитинства, тож коли настав час обирати ВИШ сумнівів не було жодних – я вступив до медичного училища. Навчався на відмінно, отримував похвалу від викладачів. Не раз чув, що на мене чекає велике майбутнє й був переконаний, що так воно й буде.

На четвертому курсі я познайомився з Надією. Ми швидко закохалися й одружилися. Перший час жили біля моїх батьків. Я планував вступати далі, щоб вивчитися на хірурга. Батьки та дружина підтримували мене в цьому, проте не судилося. Перед вступною кампанією дружина повідомила, що вагітна. Я не зміг би поєднувати навчання та виховання дитини. До того ж на все потрібні гроші. Переді мною постав вибір і я обрав сім’ю.

Усі кошти, що батьки відкладали на мою освіту, вони вклали у квартиру. Коли народилася моя донечка, ми вже мали власне житло. На жаль, доля не завжди була до мене прихильною. Моя кохана дружина віддала богові душу, народжуючи Любу. Тож нове життя у новому помешканні ми почали удвох.

Не буду приховувати, було важко. В першу чергу важко змиритися зі смертю дружини. Вона пішла так несподівано, я не був до цього готовий. Я не знав, як поводити себе з малою дитиною. Бракувало знань та практики. Добре, що батьки допомагали. Поки я працював, мама приглядала за Любою. Коли донечці виповнилося три роки, я віддав її до дитячого садка. Стало легше.

З часом я навчився всьому давати раду самостійно. Люба росла здібною та веселою дитиною. Її життєрадісність та енергійність не давали мені можливості опустити руки. Усе своє життя я присвятив єдиній дитині.

До Любиного повноліття ми залишилися лише удвох. Рано не стало моїх батьків. Їхню квартиру я здавав в оренду, гроші відкладав на навчання доньки. Коли настав час робити вибір, Люба вирішили піти моїми стопами. Теж вивчилися на медичну сестру, а далі пішла навчатися на дитячого лікаря.

Ті заощадження, що я мав, не покривали усіх наших витрат. Мені довелося шукати ще одну роботу. Я не хотів, щоб Люба чогось потребувала, тож забезпечував дочку матеріально поки вона не закінчила навчання. Останнім часом здоров’я почало мене підводити. Довелося піти з однієї роботи. Донька хвилювалася за мене й все частіше почала натякати, що я мушу подбати про її майбутнє. Я вважав, що вона таки має рацію, тому оформив квартиру у якій ми жили на дочку.

Весь час поки Люба навчалася ми не бачилися. Телефонувала вона не часто, слухавку теж брала не завжди. Я не ображався, розумів, що на разі дитина зайнята наукою, тож не варто її відривати.

Якось донька сама до мене зателефонувала й попередила, що приїде в гості. Я чекав з нетерпінням на цей візит. Приготував її улюблені страви, купив подарунок на честь випускного. Любов приїхала не сама, а з якимось хлопцем. Коли нас знайомила, представила гостя, як свого чоловіка. Я був шокований. Не чекав, що рідна дитина навіть не повідомить про намір одружитися. До цього вважав, що ми достатньо близькі й вона мені довіряє. Схоже, помилявся.

Люба запитала про документи на квартиру. Я радісно повідомив, що все переоформив на неї. Звичайного «дякую» було б достатньо, але те, що зробила дочка мене шокувало. «От і чудово. Ми з Романом залишаємося тут, а ти завтра мусиш з’їхати».

Після всього, що я зробив для неї, вона виганяла мене з власного дому. Люба знала, що мені нікуди йти, адже квартиру батьків я продав ще коли вона навчалася, щоб покрити усі витрати. Інших родичів у нас не було. Дочку не цікавило, куди подасться старий батько. Усе, що їй було потрібно – уже належало їй.

Усю ніч я не міг заснути, боліло серце. Чоловік я сильний, багато чого пережив за свій вік, але вперше не міг стримати сліз. Плакав, як мала дитина. Не хотів вірити, що все це відбувається зі мною.

Вранці зібрав свої пожитки й пішов на роботу. Перші декілька місяців жив у комірці на роботі. Із зарплатні купував їжу та трішки відкладав на майбутнє. Згодом мене скоротили і я потрапив на вулицю. Став безхатченком. Спав на вокзалі, їв те, що вдалося знайти на смітнику. Інколи добрі люди допомагали.

Якось мене зустрів колишній сусід моїх батьків. Петро не одразу мене упізнав, навіть двічі перепитав. Мені було соромно зізнаватися, що він не обізнався. Розповів правду про своє життя. Петя забрав мене у свій дім. Було незручно, але залишатися на вулиці теж не хотілося. Дружина Петра зустріла мене радісно, нагодувала, постелила, відправила у ванну кімнату.

Наступного дня господарі квартири покликали мене на серйозну розмову. Петро зізнався, що хоче мене познайомити зі своєю старшою сестрою. Марина живе у селі, уже довгий час самотня, а біля дому потрібна дужа чоловіча рука. Якщо я не проти, вона готову прийняти мене у себе. Мені вже не було чого втрачати, тому я погодився.

З того часу минув рік. Ми з Мариною розписалися. Я знову мав сім’ю, дім та віру у щасливе майбутнє. З дочкою не спілкуюся, жодного разу її не бачив, відколи мене вигнали з квартири. Судити її не буду, на це є бог. Вдячний добрим людям, що допомогли у скрутну хвилину.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

3 × два =

Після всього, що я зробив для неї, вона виганяла мене з власного дому. Люба знала, що мені нікуди йти, адже квартиру батьків я продав ще коли вона навчалася, щоб покрити усі витрати. Інших родичів у нас не було