Я була невимовно щаслива до одруження. Женя так красиво до мене залицявся. Постійно дарував квіти, влаштовував сюрпризи й дарував невеличкі подарунки. Він був відповідальним та турботливим. Розв’язував мої проблеми, тому я точно знала, що знайшла ідеального чоловіка.
Очікувала, що після весілля наша любов лише примножиться, але сталося навпаки. Як тільки ми відгуляли весілля, старання мого чоловіка догодити кудись розвіялися. Я більше не отримувала квітів та подарунків та й на побачення часу не залишалося.
Наша любов швидко перетворилася на звичайну рутину: дім-робота-дім. Жили ми то біля моїх батьків, то біля батьків Жені. Особливо романтики й не влаштуєш. Бувало за цілий день так наробишся, що на вечір нічого й не хочеться. Аби швидше хребет до ліжка дотягнути.
Я розуміла, що ми обоє втомлюємося й хочемо звичайного відпочинку, тиші та спокою. Проте, як жінка вимагала до себе уваги. Женя лише сердився. Ми часто сварилися. Згодом з’явилися діти й все наше спілкування тепер зводилося до їхніх потреб.
Поки я сиділа в декреті, Женя працював на двох роботах, щоб прогодувати сім’ю та виплачувати кредит на квартиру, яку ми придбали, коли народився менший син. Мені бракувало уваги чоловіка, коли він повертався з роботи, так хотілося побути поруч, поговорити, відчути його любов та ніжність. Натомість Женя вечеряв й прямував до телевізора. Коли я починала його за це сварити, він, ображений, взагалі йшов спати. І так кожного дня.
Якось я не витримала й під час чергової суперечки викрикнула:
-Ти мене взагалі розлюбив!
Женя подивився на мене втомленим виглядом й відповів:
-Полюблю заново, коли виплачу кредит та відправлю дітей до університету.
От я не можу зрозуміти, невже так важко хоч один вечір провести зі своєю дружиною. Без телевізора, дітей та довічних проблем. Пригадати, як воно було колись, коли ми були молодими й взагалі не могли відірватися один від одного. Невже з віком усі ці почуття згасають назовсім чи може їх і не було?
