Мені вже вісімдесят років, а може й більше. Не пам’ятаю вже толком. Пам’ять давно не та, та і не рахував я ніколи. Просто жив, поки є можливість. Точніше, як жив, я просто біг. Біг в погоні за грошима, дорогими речами та часом безглуздими. Я просинався разом із сонцем, приводив себе до ладу, та біг заробляти гроші. Мені було все одно, що в мене вдома дружина, та діти, які мене могли не бачити по місяцю, а то й більше. Я приходив додому, для мене дім та родина – святе. Проте це було пізньої ночі, а йшов – зрання. Інколи мені дзвонила дружина, та просила приїхати хоч на пів години додому, пообідати, щоб діти мене побачили. Я погоджувався, але частіше всього йшов на якусь зустріч, яка мені здавалась важливішою від обіду вдома.
Я заробляв гроші, та гадав, що так буде краще для родини. Ось я їм зможу купити дорогу путівку на море, кожному новий телефон, дружині нову прикрасу, і все буде чудово. Коли дружина на мене ображалась, мене це обурювало. Як так, що я цілими днями стараюсь для них, щоб найрідніші собі ні в чому не відмовляли, а вони ще й ображаються. Виходила сварка. Так раз за разом. Щоб не скандалити сильніше зазвичай я просто йшов працювати далі. Зараз я розумію, що так було зручно мені, а не рідним.
Так і минула молодість. Коли я вже вийшов на пенсію, то гадав, що зможу займатись своїми справами. Буду мати тихе та помірне життя. Поряд діти, дружна, можливо вже й онуки. Але не так склалося. За роки моєї відсутності дружина та діти стали мені абсолютно чужими. Мені навіть не було про що з ними поговорити. Я почав заздрити жінці, що діти приходили до неї за порадою, ділились своїми переживаннями.
З жінкою спільну мову так і не зміг знайти, в результаті, на старості років ми просто розійшлись. Офіційно ще в шлюбі, та живемо окремо. Вона навіть не захотіла нічого розділяти між нами. Навіть грошей не взяла, щоб винайняти собі житло.
Позавчора було свято – Різдво. Я любив його ще з дитинства.Це родинне свято. Для мене це щось сокровенне. Я запросив додому колишню дружину, дітей, приготував смачну вечерю, чекав весь день. Ні хто так і не прийшов. Святкував я сам. На душі стало так пусто. В соціальній мережі я побачив фотографію дітей з дружиною. Вони зібрались разом. Вони ж родина. І ось, коли на старості років я залишився сам, вже не по своїй волі, я зрозумів, наскільки боляче раніше робив дружині та дітям. Як сильно вони мене потребували то чому ображались. Тепер би все виправити, але занадто пізно.. Час назад не відмотати.
