Віктор Михайлович все своє життя присвятив чужим дітям. Замолоду закінчив педагогічний університет. Перші роки працював учителем початкових класів. І дорослі, і діти його просто обожнювали, а керівництво поважало. Роки йшли, хлопець набирався досвіду й коли звільнилася посада директора дитячого будинку, вирішив, що це саме те.
У свої 32 роки він мав відповідати за 352 вихованці, які жили у цьому світі без материнської любові та ласки. Директор робив усе, щоб хоч зрідка на обличчях цих бідолашних діток з’являлася посмішка. Неабияк йому допомагала дружина Марфа Степанівна. Лікар за освітою, вона частенько навідувалася до чоловіка на роботу, щоб провести час з дітьми. Читала їм казки, проводила бесіди щодо дбайливого ставлення до здоров’я. Допомагала організовувати свята, а напередодні чийогось дня народження пекла домашній торт.
Заклопотані чужими дітьми, пара не мала коли задуматися про власних. Не те щоб вони не хотіли стати батьками. Просто Господь все не давав. Спершу Марфа Степанівна хвилювалася з цього приводу, але чоловік заспокоював: «На все свій час, люба, на все свій час».
Час таки настав. Хоч і пізно, у свої 36 років, подружжя стало батьками. У них народився хлопчик. Віктор Михайлович був не в собі від щастя, він має спадкоємця. Буде кому перейняти його досвід, а можливо маленький Михайлик теж захоче стати педагогом й допомагати діткам. З дитинства Міша був активним та допитливим хлопцем. Його цікавило все, що він помічав.
Батьки прищепили йому любов до книги. Тож весь свій вільний час дитина не випускала книги із рук. Крім того, Міша був відповідальним та роботящим. Постійно допомагав батькові на дачі, куди сім’я їздила у літню пору року, дбав про свою маму. Знайомі та друзі не втомлювалися хвалити малого: «Оце вам підмога росте. Буде кому на старість років чашку води подати».
Коли Михайло виріс, обрав власну стежину. Не захотів бути вчителем, як батько, та й професія лікаря не припала йому до душі. Після закінчення школи син вступив на журналістський факультет. Любов до слова перемогла, він теж хотів писати свої історії, які читатимуть люди.
Там він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Ліза хороша дівчина із гарної родини. На четвертому курсі батьки хлопця познайомилися зі своєю невісткою й були в захваті від вибору сина. Після випускного зіграли весілля.
Щоб молоді мали власний куточок, батьки хлопця подарували йому ключі від своєї квартири у місті. Вони вже звикли більшість часу проводити на дачі, тому вирішили тут і залишитися. На роботу будуть їздити своїм автомобілем, а син нехай живе та має користь. Через рік Віктор Михайлович та Марфа Степанівна тримали на руках свою першу онучку Нелю.
Здавалося, що життя вдалося й саме тоді у родину Віктора Михайловича постукало горе. Пішла із життя кохана дружина Марфа Степанівна. Раптово, неочікувано, не дожила бідолашна до свого 60-річчя. Інфаркт. Важко переживав втрату старий чоловік. Вони все життя провели разом, без неї йому і світ не милий. Добре, що поруч був син зі сім’єю. Вони підтримали його у важку хвилину.
З часом біль притупився, але Віктор Михайлович так і не змирився зі своєю втратою. Від постійних думок його відвертала робота. На літні канікули Михайло привозив Нелю. Дівчинка гостювала у дідуся усі три місяці й обоє були щасливі.
Не встиг старий оговтатися від однієї втрати, як життя забрало найдорожче. Це був останній день серпня. Син і невістка мали приїхати за донькою. Неля з дідусем спакували речі, Віктор Михайлович окремо склав пакунок із харчами та консервацію, він сам все закривав. Цілий день чекали дідусь та онука, але батьки все не з’являлися. Старий почав хвилюватися, це на них не схоже.
Декілька разів телефонував, ніхто не відповідав. Він обірвав усі телефони, коли нарешті йому відповіли. Незнайомий чужий голос попросив його заспокоїтися й присісти. «Ваш син та невістка потрапила в аварію. На жаль, вони не вижили». Як сказати таке – дитині, що ще не знає гіркого болю горя. Віктор Михайлович залишив Нелю на сусідку, а сам поїхав вирішувати нагальні справи.
Після всіх необхідних процесій, дідусь та онука залишилися самотніми у цьому великому світі. Не залишилося у них більше рідні. Щоб дівчинка мала гідне життя. Віктор Михайлович пішов із роботи й весь свій час, любов та турботу віддавав Нелі. Вчив її того ж, що колись намагався вкласти у сина: бути доброю, терплячою, милосердною. Не забувати про знедолених, допомагати слабким.
Дівчина виросла справжньою красунею. Вона гарно закінчила школу, самостійно вступила до університету. Дідусь пишався онукою, поки вона не зустріла Дмитра. Хлопець був старшим від Нелі й погано на неї впливав. Вона почала пропускати заняття, не готувалася до семінарів, була недопущена до сесії. На вмовляння діда лише змигувала плечима «Мені це більше не потрібно. Я заміж виходжу».
Щоб Нелю не відрахували й таки дали можливість отримати диплом, старий продав свою дачу, автомобіль й заплатив за навчання. Онука навіть «спасибі» не сказала. З Дмитром вона таки розписалася, таємно, не розповівши йому. Віктор Михайлович про все довідався, коли цей Дмитро завалився у його квартиру й заявив, що тепер він тут господар.
Життя старенького перетворилося на справжній кошмар. Неля й Дмитро стали випивати. Частенько приводили у дім якусь сумнівну компанію. Могли пиячити та слухати музику до самого ранку. До них неодноразово приїжджала поліція й виписувала штрафи. Серце бідолашного не витримало й трапився інсульт.
Тепер колишній директор не міг обходити себе самостійно. Порушилося мовлення, стало важко ходити. Він не відчував правої руки. Неля, коли дізналася про діагноз діда заявила, що не може забрати його додому, бо за ним нікому буде дивитися. Рідна онука, яку він свого часу виховав та виростив, вклав у неї всю свою душу, покинула напризволяще.
Віктор Михайлович зумів дійти до протилежного боку вулиці й сісти на лавку. Він просидів там цілий день голодний та холодний, думаючи, коли допустився помилки й чим образив свою невдячну онуку. Грошей на їжу у нього не було, друзів чи знайомих у цьому місті теж не залишилося. Що тепер робити він не знав. Доля вирішила змиритися над хворим.
До Віктора Михайловича звернулася молода дівчина.
-Вікторе Михайловичу, невже це ви?
Дідусь поглянув на неї заплаканими очима. Мар’яна, його колишня вихованиця. Вона теж втратила батьків й опинилася в дитячому будинку, коли він тільки став директором.
-На жаль, дитино, таки я.
-У вас все гаразд, я можу чимось допомогти?
Віктор Михайлович довго вагався чи розповідати. Врешті вирішив, що йому втрачати більше нічого й про все зізнався. Мар’яна слухала уважно, не перебиваючи, а потім заявила:
-Підіймайтеся. Поїдемо додому, я там пиріг спекла, будемо чаювати.
Старий чоловік прожив у родині Мар’яни три роки. Його тут не ображали, ставилися з повагою та не один раз запитували поради. Жінка мала сина, ріс малий без батька. Віктор Михайлович допомагав із вихованням та старався багато уваги приділяти цього хлопчику. Врешті вони подружилися й Стас став називати його «дідусем».
Після смерті директора Мар’яна знайшла у його речах заповіт. Виявляється, що свою квартиру дідусь заповів їй. У своєму останньому листі він просив жінку не відмовлятися він спадку, адже це найменше, що він міг їй дати за доброту. Жінка звернулася до нотаріуса, він підтвердив, що саме вона є спадкоємицею, попри рідку онучку.
Нелю та Дмитра із квартири виселили. Вони намагалися довести незаконність цього заповіту, але у них нічого не вийшло. Життя все розклало по своїх місцях.
