Артема я ставив на ноги самостійно. Мати хлопчика не стало ще під час пологів. Вдруге одружуватися я наміру не мав, тому знав, що виховання дитини повністю лягає на мої плечі.
Якимось чудом мені вдавалося поєднувати роботу та догляд за немовлям. Інколи виручала сусідка, баба Палажка, вона давала мені поради й сиділа з малим, коли у мене випадало чергування в лікарні.
Мій син ріс дорослим хлопцем не по роках. Цікавився комп’ютерами. Я знав, що це його заповітна мрія. Довгий час відкладав, економив на всьому й купив йому на день народження омріяну техніку. Син міг годинами сидіти за ним, але не для того, щоб погратися чи подивитися якісь дурниці. Він вивчав програмування.
Після закінчення школи Артем чітко знав на кого хоче навчатися й куди варто вступати. Я підтримував сина у будь-якому рішенні. Під час навчання його помітила закордонна компанія й забрала до себе. Тож освіту він здобув фактично за кордоном, там і влаштувався на роботу.
На сьогодні він надзвичайно заможна людина. Я живу у будинку, який Артем мені купив. Щомісяця він надсилає захмарну суму грошей на мої особисті потреби. Я надзвичайно ним пишаюся й вдячний за турботу. Та єдина моя потреба – це спілкування з ним. Ми не бачилися ось уже три роки. Я суму за своєю єдиною дитиною, але весь час Артема присвячений роботі.
Я не знаю, чи діждуся від сина невістки й онуків. Він взагалі не бажає одружуватися й заводити дітей. Вважає, що це марна трата часу. Я не розділяю його поглядів. Часто прокручую в пам’яті наше життя. Можливо я в чомусь допустився помилки й відбив у сина бажання створювати сім’ю.
Не думалося, що старість моя буде заможною, але самотньою. Як на мене, краще б я жив у старій хатині й не мав грошей, аби тільки Артем був поряд й порадував свого старого звичайною розмовою. Думаєте це егоїстично з мого боку?
