З Олегом ми разом з 11 класу. Наші стосунки пережили не одне випробування, але кінець кінцем ми залишилися разом. Усі друзі та знайомі захоплювалися нашою парою. Ми на те не зважали, головне – що кохаємо один одного й разом щасливі. Батьки з обох сторін уже давно говорять про весілля. Я знаю, що мама з татом відкладають гроші на святкування й вже придумали, що даруватимуть.
Та ми з коханим не поспішаємо, ще молоді. Хочеться пожити для себе, а одружитися ще встигнемо. Ціле життя попереду. Плани кардинально змінилися, коли у мене з’явилася тривала затримка. Особливих змін у своєму тілі чи самопочутті я не помітила, тому не переймалася.
Коли ж ті самі дні так і не настали, вирішила зробити тест – позитивний. Того ж дня показала Олегові. Чекала, що він зрадіє, закружляє мене на руках й запитає, коли підемо заяву подавати. Реакція була геть іншою.
-Ти серйозно, як таке могло з нами трапитися? Я не готовий бути татом. Це ж кінець нашого життя, більше нічого для себе.
Він ще довго бідкався, а я подивилася на нього геть по-іншому. Наступного ранку зібрала свої речі й поїхала до батьків. Йому залишила записку «Тест виявився хибним. Таке іноді трапляється. Можеш більше не хвилюватися за своє майбутнє»
Я знала, що Олег мене шукатиме, тому попросила маму зателефонувати до бабусі в село. Запитати чи зможе вона мене прихистити. Того ж дня тато відвіз мене до старенької. Я допомагала їй, а вона мені. Народжувала в місцевої повитухи, пологи пройшли вдало. На світ з’явилася донечка Люба.
В місто повертатися я не поспішала. Тим більше, що мати розповіла про Олега. Він шукав мене, розпитував у спільних друзів та знайомих куди я могла податися. Усі мовчали. Навіть наважився прийти до моїх батьків, мама двері не відчинила. Я вирішила пожити в селі, поки Люба не підросте. Тут для дитини кращі умови.
Якось зателефонувала мати, сказала, що сильно нездужає. Хоче побачити онучку, раптом що. Мене налякали її слова, тому того ж дня ми з дочкою повернулися до міста. Через декілька тижнів мама одужала, мабуть, це онучка так чудодійно подіяла. Олег дізнався про моє повернення й прийшов миритися.
Зустрів мене з дочкою у парку, мабуть, навмисне підчікував. Коли побачив дочку, зрозумів, чому я зникла. Впав на коліна й почав благати йому пробачити. Серце не камінь, крім того, я його любила. Ми помирилися.
