Я не розумію власних батьків. Вони живуть у трикімнатній квартирі лише удвох. Дві великі кімнати постійно пустують. Гостей у себе приймають рідко та й самі практично ні до кого не навідуються. Обоє уже на пенсії й не прив’язані до роботи. Тобто у місті їх нічого не тримає.
За містом в батька й матері є прекрасна дача. Великий просторий будинок. Гарне подвір’я, город, садок, клумби. За будинком альтанка, гойдалка й вихід до річки. Довкола свіже повітря, краса, природа. Чого ще потрібно? Можна завести господарство, садити городину, збирати власні фрукти.
Я не один раз просив батьків переїхати жити в село, а квартиру залишити мені із дружиною. Я розумію, що це певна наглість з моєї сторони, але іншого виходу я не маю. Річ у тім, що моя дружина вдруге вагітна. Нашій старшій донечці скоро виповниться 13 років, а живемо ми всі в тісній однокімнатній квартирі. Я прекрасно розумію, що дівчинці потрібен особистий простір. А як з’явиться ще одна дитина, що ми робитимемо на купі один в одного?
Ми з дружиною уже 15 років, як одружені. Добрих десять років з яких важко працювали, щоб заробити на власну квартиру. Вдалося купити ось таку невеличку, але це для нас була неабияка гордість. Все самі, ніхто нам не допомагав. Зараз обставини склалися таким чином, що гроші заробляю лише я. Моєї зарплатні заледве вистачає на наші потреби, не те щоб дозволити собі квартиру більше.
Дружина нервує з цього приводу. Вона теж не розуміє, як ми житимемо, коли з’явиться малюк. Через постійний стрес та хвилювання уже неодноразово лежала в лікарні на збереженні. Я хвилююся за неї та за дитину. Саме тому й звернувся по допомогу до своїх батьків.
На жаль, вони не хочуть увійти в моє положення й на відріз відмовляються переїжджати в село. Кажуть, що звикли до міського життя, а в селі їм нічого робити. Батьки дружини теж на своїй хвилі. Вони мали двокімнатну квартиру у центрі міста, але продали її, щоб придбати хатину в селі. Якби ми знали про їхні наміри, то продали б нашу квартиру, усі гроші віддали їм, а самі переїхали у їхню квартиру. Та про нас ніхто не думає.
Образливо розуміти, що рідні люди байдужі до життя своїх дітей, хай вони вже і дорослі.
