Моя мама непроста жінка. З дитинства пригадую, що вона звикла до життя на широку ногу. Батько часто сварився на неї за те, що викидає гроші на вітер. Так чомусь у неї виходило – зарплату додому донести не могла. Тратила все дорогою в той же день. Тому всі важливі покупки та витрати були на папі.
Як не намагався старий її перевиховати – марна справа. Був навіть такий період, коли мама залишилася без зарплатної картки, тато забрав. Так вона примудрилася цупити гроші із його заначки. Довго він терпіти не став, через цю її маніакальну трату грошей і розлучилися.
Ми з братом виживали з нею, як могли. Добре, що тато додумався виплачувати аліменти на рахунок бабусі, тоді хоч щось перепадало й нам. Зараз я згадую ті часи, як страшний сон. Моє життя налагодилося після того, як вийшла заміж.
Ми з чоловіком маємо власний бізнес. Він затратний, але дохід себе виправдовує. Брат теж гарно влаштувався. Живе у столиці, знайшов собі заможну наречену. Тож він ні в чому собі не відмовляє. Тата давно вже не стало, а мама вирішила, що тепер ми з братом зобов’язані її забезпечувати.
Кожного місяця я виділяю їй певну суму із наших доходів. Тих грошей цілком вистачає на продукти та ліки. Крім цього мама отримує пенсію, яку витрачає за власними примхами. Брат допомагає їй в інший спосіб. Коли потрібно винаймає робітників для допомоги по дому, або купує техніку у квартиру.
Скільки ми для неї не робимо – мало. Вона скаржиться на своє важке життя й просить давати більше грошей. Але я ж їх не штампую. Мені гроші не з неба падають. Я вже намагалася їй це пояснити, але стара людина гірша від малої дитини. Вбила собі в голову, що я багачка на цьому і крапка.
Якось прийшла до мене в гості без попередження. Я запросила її у дім, пригостила чаєм, пирогом. Ми поговорили. В черговий раз ненька почала жалітися на своє життя. Пенсії не вистачає, ліки закінчуються. Я знала до чого вона хилить, але вирішила грошей не давати, оскільки не зможу проконтролювати на що дійсно вона їх потратила.
-Мамо, якщо тобі потрібні якісь ліки, напиши список, я все тобі куплю.
-Чого ж ти, доню, будеш через мене свій час витрачати. Дай краще грошей, я сама і придбаю.
-Мені зовсім не важко. Якщо тобі дійсно потрібні ліки, а не щось інше.
Мама затихла, розмову про гроші припинила. Сказала, що потрібно вийти до вбиральні. Добрих пів години її не було. Я вже почала хвилюватися. Мама з’явилася на порозі й сказала, що мусить бігти додому. Має якісь невідкладні справи. Ця ситуація видалася мені дивною, але я не звертала уваги.
Наступного дня заїхала до магазину. Вирішила купити мамі продуктів й завезти додому. На касі дістала гаманець й виявила, що у мене зникла значна сума грошей. Чоловік їх взяти точно не міг, а єдина людина, яка бувала в нашому домі – мама. Я не могла повірити, що вона опустилася до такого. Вкрала гроші у власної дочки.
Продукти я вже не купувала, помчала до старої на розмову. Мама до мого приїзду точно не була готова. Лежала спокійно на дивані, їла суші, на столі лежало коробок зо шість піц. Коли я зайшла у кімнату, вона аж побіліла.
-Хороші тепер ліки продають в аптеці правда, мамо? І заради цього потрібно було обчистити мій гаманець?
-Мені справді потрібні ліки, але ж ти грошей не дала. От я і заїдаю горе.
-На ті гроші, які ти в мене вкрала можна було пів аптеки скупити. З цього дня від мене ти більше ні копійки не отримаєш. Й дорогу до мого дому можеш забутися.
Я знаю, що вчинила жорстоко, але можливо ця ситуація змусить її задуматися над своєю поведінкою й не чекати допомоги від інших. Вона давно вже доросла людина, нехай розраховує на себе.
