Останнім часом я багато працювала. Виходила з дому, ні світ ні зоря, а коли поверталася, годинник давно перевалював за північ. Зазвичай мій робочий день нормований. Приходжу на 8-му годину, іду о п’ятій. Та нещодавно нам трапився дуже вимогливий клієнт. Наша фірма займалася організацією його весілля. Він чіплявся до кожної дрібниці, перевіряв усі аспекти моєї роботи. Втрати його ми не могли, бо замовлення на кругленьку суму от і доводилося догоджати.
У п’ятницю вранці у мене була призначена зустрів із флористами. Я підготувала каталог квітів, які хотів бачити клієнт на своєму святі, а також варіанти декору. Та так втомилася за тиждень, що навіть не почула звуку будильника. Розбудив мене телефонний дзвінок від начальника, який був не в собі від злості. Я чимдуж зірвалася з ліжка й побігла збиратися.
Уже біля під’їзду зрозуміла, що забулася телефон у квартирі та ще й, як на зло, жодного таксиста поруч не було. Маршрутка давно поїхала. Довелося ловити попутку. Хоч і в не моїх правилах сідати в машину до незнайомців. З четвертої спроби біля мене зупинився чоловік років 35. Я привіталася та запитала чи зможе він підвести мене за вказаною адресою, той не відповів, лише мовчки кивнув головою.
Дорогою ми мовчали. Я уявляла, як втрачаю роботу, якщо не виправлю ситуацію, а водій не відривався від дороги. Коли ми прибули на місце, дістала із сумочки гаманець. Незнайомець категорично замотав головою. Гроші брати відмовився. Ну хоч якийсь позитивний момент у сьогоднішньому ранку. Я ще раз подякувала й вистрибнула із машини.
День у мене минув шалено. З флористами я домовилася, в начальника перепросила. Усі приготування на понеділок зробила, тому вдалося раніше піти з роботи. Сил не було ні нащо, тому як тільки потрапила до квартири, впала на ліжко й забулася солодким сном.
Вихідні минули як один день. В понеділок вранці я прокинулася вчасно, зібралася й пішла на маршрутку. На мій подив біля під’їзду мене караулив той незнайомець, що підвозив до роботи. «Може передумав на рахунок грошей?» – подумала я і з цікавістю дивилася, що він робитиме.
Чоловік підійшов до мене впритул й дістав з-за спини букет квітів. Я дивилася на нього здивованим поглядом. Чекала, що він щось скаже чи запропонує, але натомість мовчанка. Здавалося, він на щось наважувався й коли зрозумів, що я збираюся йти, дістав записку.
«Я не можу розмовляти, бо німий. Чути ваш голос – насолода для моїх вух. Чи не проти піти зі мною на побачення?». От тільки цього мені зараз не вистачало. Я пояснила Олексію, так його звали, що зараз дуже завантажена на роботі й не маю жодної вільної хвилинки на особисте життя.
Ми один одного не зрозуміли, бо свої залицяння Олексій не припинив. Він зустрічав мене щоранку з великим букетом квітів й підвозив на роботу. Врешті-решт я не витримала цього натиску й погодилася. Спершу було незвично чути лише себе, але Олексій писав мені в повідомленні все про що хотів розповісти. Чим більше часу ми проводили разом, тим менше я звертала увагу на його ваду.
Через чотири місяці стосунків Олексій запропонував одружитися. Я погодилася без зайвих роздумів. Як і очікувала батьки мого щастя не поділяли. Мати була категорично проти зятя-інваліда. Батько підтримував її рішення. Вперше за своє життя я пішла наперекір батькам й зробила так, як підказувало серце. Ми з Олексієм стали чоловіком та дружиною, а через дев’ять місяців у нас народилася донька.
Мама неодноразово висловлювала припущення, що через мою впертість я зруйную життя своїй дитині. Раптом вона теж народиться німою чи ще чого гірше. Я не зважала на ці слова й була переконана, що все буде добре.
Златка народилася повністю здоровою дівчинкою. Вона розмовляє й має прекрасний музикальний слух. З трьох років відвідує музичну школу. Мої батьки так і не прийняли Олексія, але з онучкою спілкуються. Про свій вибір я не пошкодувала жодної миті й вдячна долі за те, що звела мене з таким чудовим чоловіком.
