Сьогодні я була повна злість з самого ранку. Встала не з тієї ноги. Донька вередувала, просилась не йти до садочка, вона не хоче туди ходити, хоче лишитись вдома, з мамою. І все це супроводжувалось криками та сльозами. Їй нещодавно виповнилось чотири роки, та наступила криза. Вона присутня у діток кожні пів року приблизно, проте з віком вона ставала все складнішою. Мені ставало важкувато інколи себе стримати, об не нагримати на дитину. Стримувало інколи тільки безмежне терпіння, бо коли тебе планомірно виводять з себе, всі пункти по вихованню дитини від психологів просто стирались із моєї пам’яті.
Що ж, якимось чудом я все-таки витягнула дитину з дому, вона все так само хникала. В садочку, коли переодягались, моє терпіння вже просто скінчилось. Я насварилась на доньку, щоб та нарешті заспокоїлась. На що та тільки впала більшу істерику. ЇЇ забрала вихователь, та повела в групу. Моя голова геть не думала, та коли я вийшла вже за територію садочка, згадала, що забула викласти із сумки рукавички Олі. Я зайшла до кімнатки, та почула крик вихователя Заглянула через щілинку у дверях. В куточку стояла моя Оля, над нею нависла вихователь та кричала, щоб та заспокоїлась.
-Ти що?! Заспокойся! У свої чотири роки безголовішої дитини у нас ше не було! Hе ори й не реви! Мамі ти така не потрібна взагалі, от вона тебе сюди привела і більше не забере, якщо не заспокоїшся!
Моє серце просто похололо. Як ця жінка може вважатись вихователем та таке говорити маленькій дитині?! Куди дивиться адміністрація садочка?!
Я вже й забула, що запізнююсь на роботу, вбігла до кімнати, відіпхнула ту недо виховательку та забрала доньку, яка вже мало не блювала від істерики.
Тепер мені стало зрозуміло, чому дитина так не хотіла йти до садочка, а мені, аби вистачило терпіння та розуму, потрібно було просто розпитати дитину про причину. Господи, яка ж я дурна! Мені так соромно перед крихіткою. Навіть тепер не маю уявлення, що мені зробити, аби вона забула цю страхітливу виховательку!
