Нас у родині двоє дітей. Мені не пощастило, тому я народилась старшою сестрою. Брат мій аж на шість років менший за мене. Половину свого життя в родині я жила у своє задоволення. Батько хоч й був суворим, а мама любила дисципліну, та мене балували. Не відмовляли у поїздках на море, чи навіть за кордон. Постійно оновлювали гардероб, коли я тог забажаю, та давали гарні кишенькові гроші. Мені не було чого жалітись при такому розкладі на їхні умови. Вони ж, бо були елементарними. Та і як воно буває, коли тобі щось так сильно не забороняють, то його й не хочеться. Живеш собі, та дивишся, чому твої однолітки учворять дурню.
З нашою з братом різницею у віці ми якраз трапили на той період, коли в мене закінчився перехідний вік, а у нього почався. І хто казав, що я маю складний характер ой як помилявся! Їм просто потрібно було показати мого брата. А краще залишити хоч на день в одному приміщенні.
Все своє дитинство брат дуже сильно хворів. У нього була й астма, епілептичні приступи… Негаразди з серцем.. Ну, там цілий список, який із кожним роком тільки поповнювався. Батьки за нього дуже хвилювались, тому непомітно для самих себе зробили із нього максимально егоїстичного хлопця. Ще в малому віці це проявлялось в іграшках, кому дістанеться більший шматок торта. А от коли він виріс, апетит у хлопця побільшав. Тільки от нам всім стало тільки важче жити. З життя пішов тато. Всі його обов’язки лягли на маму й мене. Брат з віком втратив половину хвороб. Лікарі самі дивувались, та його звичок це все не змінило. Мене жахливо дратувала його поведінка!
Мені довелось брати ще вечірню підробітку, щоб оплачувати брату всі його витрати! Уявляєте? Я собі не могла догляд нормальний купити, бо жалкувала грошей, та де там, їх просто не вистачало! А він мені й мамі ставив умови, що не піде до університету, якщо ми йому не будемо орендувати квартиру! Я йому відповіла, що дідька лисого він отримає, а не квартиру! За навчання плати, речі йому купуй, гроші на його подружок давай, та щей квартиру орендуй! Та де це бачено взагалі?!
Та не довго моя злість тривала. Мама подзвонила в сльозах, її любимий синочок сказав, що університет йому не потрібен, тож йому геть все одно, буду я платити чи ні.Ну це ж треба таке?! Тільки через те, що мама з’їдає свої останні нервові клітини сльозами я погодилась. Вже ж на першому курсі навіть мамі, пенсіонерці по інвалідності, довелося шукати підробіток, адже грошей катастрофічно не вистачало. Тоді коли той трутень перевівся на заочну форму навчання та просто гульденів з друзями на тій самій квартирі, яку я орендувала для нього. Мама туди постійно торби із продуктами носить, себе у всього вжимає, аби синочку було краще.
По правді сказати, я вже просто на межі! Скільки це все може тривати?! Так, брат в дитинстві дуже хворів, йог було шкода. Та зараз що не так?! Хронічна лінь?! Хто знає, є така хвороба? Гарно він влаштувався. Всі йому годять, приносять мало не гори до його ніг, а він розлігся царем та насолоджується життям! от аби не мама та її вічні сльози, давно вже б плюнула на того ледаря! Пішов би фури розгружати, зрозумів би навіщо йому університет та як гроші заробляти!
