У мене був дружній клас. Наша перша вчителька Світлана Володимирівна постійно повторювала, що ми одна велика родина. За цим принципом ми й жили усі 11 років навчання. Шкільні роки промайнули дуже швидко, як одна мить. Після випускного ми розлетілися, хто куди.
Перший час все-таки старалися підтримувати зв’язок, але потім почали якісь проблеми, справи й спілкування зникло. Попри це на кожну зустріч випускників з’являлися всі однокласники. Вперше ми зустрілися через 5 років після закінчення школи. Було цікаво дізнатися, хто на кого вивчився, чи навчається. Були й такі, що встигли одружитися, вийти заміж й навіть стати батьками.
Наступна зустріч відбулася аж через 20 років. Я, як колишня староста класу, зібрала усіх докупи. Ми сиділи за столом, весело гомоніли, розповідали про складене життя. Багато хто не змінився, впізнати кожного було легко. Я помітила, що на зустріч не прийшла наша головна красуня – Наталя Дениско. Хлопці просто божеволіли від неї, частенько затівали бійки. Кожен хотів стати її кавалером, але дівчина усім відмовляла.
Наталя таки з’явилася, але уже під кінець вечора. Чесно кажучи, я впізнала її лише по голосу. Від колишньої красуні не залишилося й сліду. Вона сильно постаріла, добряче погладшала. Запустила свою зовнішність. Своє довге шовкове волосся відрізала під корінці. Яскраві сині очі втратили свій блиск. Ми дивилися на неї зі співчуттям й не наважувалися запитати, що сталося.
Наталя сама про все розповіла. Вона вийшла заміж, народила чоловікові трьох дітей. Після останніх пологів її так рознесло. Чоловік знайшов коханку й пішов із родини. Тож вона вимушена дбати про трьох малих дітей, працювати у нічну зміну й виплачувати кредит за автомобіль, який забрав її колишній.
Ми не могли залишити однокласницю в скруті. Петро був адвокатом, тож обіцяв, що візьметься за цю справу й допоможе перевести кредит на чоловіка або повернути автомобіль у її власність. Настя працювала директором у дитячому садку, вона пообіцяла влаштувати дітей Наталі безплатно. У Марини власний салон краси, жінка дала місячний абонемент матері-одиначці.
Ми підтримали однокласницю у важку хвилину, адже у родині не прийнято когось залишати у біді.
