Я уже довгий час працюю вихователем у дитячому будинку. Спершу було дуже важко. Я навіть мала намір піти з роботи, проте діти змусили мене залишитися. До них не надто добре ставляться. Більшість працівників сприймають усе, як роботу і правильно роблять. Проте я не така. Мені шкода кожного, тому я старалася усім їм приділити увагу та частинку любові.
Надивилася я дуже багато на своєму віку. До нас привозили різних дітей. У переважній більшості усі вони були з неблагополучних сімей. Батьки або пиячили, або десь повіялися, тож за дітьми ніхто не дивився. Вони приїздили до нас худенькими та переляканими. Перший час ні з ким не розмовляли, не йшли на контакт й постійно плакали.
Попри те, що батьки злісно не виконували своїх батьківських обов’язків, діти сумували та хотіли повернутися до матері. Минав час, вони звикали до життя в нових умовах. Поступово починали довіряти працівникам дитбудинку й врешті-решт мирилися зі своєю долею.
Були поодинокі випадки, коли до нас потрапляли діти з нормальних сімей. В основному їхніх батьків не було в живих, а інших родичів діти не мали. Тож вимушено вони теж ставали нашими вихованцями.
Та те, що сталося востаннє, мене неабияк вразило. До нас приїхала заможна родина, це було видно по тому, як одягнуті батьки та діти. Мама з татом мали чотирьох дітей. Усі вони були неповнолітніми. Заява батьків нас шокувала. Вони відмовлялися від усіх дітей та залишали їх у нашому закладі.
Діти плакали, молили забрати їх додому, обіцяли бути слухняними. Батьки були невблаганні. Тоді з ними спробувала поговорити директорка дитячого будинку. Не можна залишати дітей лише тому, що вони не слухалися.
-Ми не можемо дати їм раду. Вони не керовані. Я вже втомилася прибирати все за ними та слухати кожного дня зауваження від вчительки кожного. Мій терпець увірвався. Я вже не раз попереджала їх, проте вони самі обрали для себе таке життя.
-Я підтримую свою дружину.
Це було їхнє останнє слово. Більше діти з ними не зустрічалися.
