Мені не хотілось вірити власним вухам. Я плакав весь час. Нехай кажуть, що чоловікам плакати не гоже, та я теж людина! Тиша в хаті була приголомшливо голосною. Не розумів довго, як мені далі жити.

Жив я собі спокійно стільки років вже було геть забув, яка в мене велика родина була. Як хлопці просили причепити гачки до вудочок, аби вони риби на сніданок наловили, а дружина потім ті дрібні карасики чистила, бубоніла собі під ніс, що вони їй не здались, жарила та ми всі смакували на сніданок. Так. Мені тоді було важко, адже забезпечити гідне життя аж п’ятьом членам родини важкувато. Доводилось багато працювати. Але я радів, коли бачив, як малі радіють новим іграшкам та смакують смачну їжу.

Та все змінилось в один момент. Ми всі родиною їхали на Різдво в сусіднє до міста село до бабусі на святкову вечерю. Всі мали прекрасний настрій. Діти співали в машині колядку, я раптом нас струсонуло та понесло геть вниз під міст. Після цього я вже нічого не пам’ятав. Так, трішки в тумані бачив силуети. Чув якусь метушню та на цьому все.Прокинувся я вже в лікарні від яскравого світла.Не розумів, що відбувається. Люди все так само метушились навколо мене, та ні хто нічого не пояснював. Аж наступного дня мені сказали, що в машині відлетіло колесо, нас занесло та авто впало із мосту. Діти з дружиною відійшли відразу на місті катастрофи, А мене ледь витягнули з того світу за тиждень. Дивно.Мені все відбувалось як за один, максимум два дні. Певно, періодично втрачав свідомість, тому й дивні часові відчуття.

Мені не хотілось вірити власним вухам. Я плакав весь час. Нехай кажуть, що чоловікам плакати не гоже, та я теж людина! Я маю емоції… а саме ці рвали мою душу на шмаття. Кожного дня я дорікав долі, що лишила мене самого. Краще б дітей врятували! Вони ж ще тільки ставали на свій шлях життя… ТА й того самого життя е не бачили нормально! Мені від болю хотілось вити!

Довго я страждав. Головою ніби й розумів, що я залишився сам, та по звичці ще частенько готував вечерю на всю родину. Закуповував продукти як і раніше, потім викидав, бо нікому було їх вчасно з’їсти. Вечеряв, снідав та обідав в одиночку. Величезний дім пустував. Тиша в ньому була приголомшливо голосною. Не розумів довго, як мені далі жити. Мабуть, з пів року точно я просто лежав на ліжку та дивився то в стіни, то в стелю. До мене періодично приходили друзі, знайомі… Батьки..ю Та мені було все одно. Вони не ті, хто мені був потрібен. Я отримав ту рану, яка ніколи не заживе. Вона буде гнити в тебе в середині душі поки остаточно не з’їсть всю душу. Потихеньку розповзеться як чорна нафтова пляма по синьому морі. Під нею не залишиться нічого живого.

Мабуть, десь аж через рік я врешті спромігся на прогулянку містом. Воно так змінилось. Додалось магазинів, будівель… Фасади магазинчиків були обвішані квітами. Вони цвіли та пахли. Люди раділи життю, у них воно було прекрасне. А я просто бродив. Мені здавалось все таким недоречним та зайвим. Інколи хотілось зірвати того вазона та добряче кинути його в стіну, щоб і той глиняний глечик та й сама квітка розлетілась на малесенькі часточки. Просто, як моє життя.

В кінці прогулянки, на самому краю вулиці стояв хлопчик років дев’яти. Руки його були всі в ранках від сухості. В них він тримав ганчірочки та щітки для догляду за взуттям. Поряд стояв стільчик та маленька пляшечка води.

-Гей, хлопче, ти працюєш, чи що?

-Так, пане. Сідайте, приведу ваші туфлі до ладу. Будуть блистіти, що й сороки собі заберуть!

Малий змусив мене посміхнутись.Я сів на стільчик. Хлопець прийнявся чистити мої туфлі. Не те, щоб мені це булонеобхідним, та він перший, до кого хотілось заговорити.

А чому ти працюєш, де твої батьки?

-Немає. Вдома чекає дідусь. Але він лежить, навіть ложку тримати не може, тож я тут. Намагаюсь на хліб заробити.

-І як, виходить?

-Коли як. Сьогодні от, навіть кусочок курячої грудинки зможу купити! Суп у нас буде! – Малий сказав ц із таким захватом, що його настрій навіть мені передався.

-Ого! Нічого собі! Я б з радістю теж спробував твого супу! Ти ж повар, вірно!

-Ага. Як бабулі не стало, то я все роблю. Ну все, Ваші туфлі чисті, гляньте, як блистять.

-Дякую, друже. А ти тут часто?

-Кожного дня до обіду. Потім в школу біжу, самі розумієте.

-О, так-так. Ти великий молодець! Ще не геть дорослий, та вже повноцінний чоловік.

Хлопець посміхнувся так щиро, моя душа аж розтала. Нехай у нього не вистачало зубів, та це додало власного шарму. Я розрахувався з хлопцем, навіть додав йому зверху двісті гривень та пакет із продуктами та смаколиками, який збирався додому нести.  Декілька днів підряд я ходив до нього на чистку взуття. Хлопчик був таким життєрадісним та оптимістичним, що мені аж не вірилось. Та мав він важку долю. Батьки покинули його ще маленьким, та повіялись пити до дружків. Через декілька днів їх знайшли з передозуванням алкоголю в крові. Залишився він жити із бабусею та дідусем. Коли Олегу виповнилось вісім – бабуся пішла, а на нервах та горі зліг дідусь. Хлопчик мусив стати справжнім чоловіком, аби жити.

Незабаром я вирішив піти до того дідуся познайомитись. З Олегом ми стали мало не справжніми друзями. Його будинок притулився збоку багатоповерхівки.Один із тих давньожителів, хто відмовився продавати житло забудовникам. Нехай він був стареньким та похилим, та в ньому відчувався такий затишок. Я його не відчував з того самого часу, як не стало родини..

Дідусь лежав на ліжку в дальній кімнаті. Хлопець відразу побіг до нього, повідомити, що в гості прийшов його друг познайомитись. Допоміг дідусю піднятися. Той крехтів, та все ж таки обпершись на подушку зміг напівлежачи сісти.

Доброго дня! Мене звати Віктор. Я з вашим онуком гарно товаришуємо. Він мені розповів, що вам тяжкувато живеться.

Дід недочував, довелось говорити все голосніше та декілька разів. Розмова у нас була цікава. Старий розповів про пригоди хлопця. Лаяв того, що замість школи бігає заробляти. Та потім похвалив, як йому з онуком пощастило. Малий аж випрямився з гордістю. Здавалось, що йому більше в житті нічого й не потрібно було.

Ввечері я пішов додому. Та в голові стояла нав’язлива думка забрати їх до себе. Рідних вони не мали. Хлопцю потрібне гарне навчання та майбутнє, а що дідусь може йому дати… Він же навіть з ліжка самотужки не встане…

Я довго обдумував дії.  Як  не крути, а це важливий крок. Вони, рахуй, чужа геть мені родина. Приймати їх у свій дім – все одно що назвати власною родиною. Чи готовий я до такого кроку? Та мабуть, треба було думати раніше, коли так зблизився з малим. Хіба совість мені тепер дозволить його покинути самого в тому будинку?! А як діда не стане, то що тоді? Дитячий будинок, звідки виходять майже всі злочинцями?! Від такої думки мене аж затрусило.

Наступного дня я запропонував дідусю переїхати. Той довго вагався, але я наполіг. Все було легко, адже старенький розумів, онуку потрібна опіка, а він єдиний, хто залишився. Та хлопцем все не обмежилось. Вирішив я і старого підлатати, щоб бігав тут по дому.

Ось так, мій дім знову ожив. Олег бігав до школи, радував нас гарними оцінками. Інколи отримував на горіхи за бійки в школі, та то пусте. Хто ж не бився в школі? А дід дійсно аж ожив після двох тижнів лікування. Навіть рум’янець на щоках з’явився. Сам трішки чалапав із паличками по дому. Пробував готувати нам вечерю. Вдома знову була родина. Зараз я планую просити дозволу на всиновлення Олега. Сподіваюсь, дідусь мені дозволить. Я не зміг зберегти свою родину, та хоч хлопцю я спробую допомогти стати на ноги всіма силами. Можливо, це й була моя доля?

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

три + семнадцать =

Мені не хотілось вірити власним вухам. Я плакав весь час. Нехай кажуть, що чоловікам плакати не гоже, та я теж людина! Тиша в хаті була приголомшливо голосною. Не розумів довго, як мені далі жити.