Я не розумію людей, які проживають своє життя так, ніби воно вічне. Сваряться зі своїми близькими так, ніби ніколи їх не втратять. Взагалі, легковажно кидають образливі речі, та йдуть з гордо піднятим носом, типу вони зробили щось над важливе, або навіть героїчне. Так, деякі люди заслуговують на таке відношення, але це скоріше вийнятки з правил.
Пам’ятаю все як сталось ніби сьогодні, того ранку я сидів біля вікна своєї кімнати та думав, що б такого зробити, щоб помститись батькам за те, що не пустили мене грати в дворі в футбол з моїми друзями. Сварка у нас була сильна. Хоч я вже й наговорив їм купу всього, що й з дому піду, що жалкую, що саме вони стали моїми батьками, проте в мені досі кипіла лють.Як я буду дивитись потім хлопцям в очі?! Вони ж з мене сміятись будуть. Маминого синочка не пустили.
Я пішов на кухню, щоб зробити собі чаю, та там була мама. Вирішив, була не була, запитаю ще раз. І він виявився ще більш невдалим. Мама знову на мене насварилась, тільки вже геть не стримувалась, та відправила до своєї кімнати вчити уроки. Звісно, що мене це теж тільки більше збісило. На нервах я кинув чашкою в електричний чайник. Все сталось в долі секунди. Чайник розбивається, вода починає текти по всьому столі, дотікає до маминої руки, та її вдаряє струмом. Вона падає, тіло пробиває струмом ще деякий час. В мене шok, починаю кричати. З кімнати прибігає тато. Відштовхує мене, біжить до мами. Викликає швидку та вже запізно. Тобто не має сенсу. Струм вразив такою силою, що шансів врятувати маму не було.
Наступного дня ми попрощались з нею. В очах батька я бачив докори. Сам себе корив та корю кожну секунду, що через мою нестриманість, психи та нерви сталась така трагедія. Здавалося б звичайна сварка, у звичайний день, проте ні. Як жити далі з такою провиною на плечах, я не знаю. Мені самому жити не хочеться. По моїй провині не стало мами. Через мою нестриманість. Можна віднести до дитячої необережності, але часу назад не повернеш. Маму не повернеш, а я засинаю та просинаюсь з відчуттям провини. Живу з ним та жалкую про кожне слово. Про ту злощасну кинуту чашку.
