Однієї ночі я дочекалася, коли усі полягають. Коли почула легке хропіння, вийшла з кімнати й тихцем пішла до мами. Як я й думала, вона знову плакала. Побачивши мене, намагалася приховати свої сльози

Я була старшою дитиною у сім’ї. Ще коли я була маленькою, батьки переїхали жити окремо від бабусі. Рідні допомогли їм із купівлею власної квартири. Ми з батьками багато часу проводили разом. Обов’язково на вихідних ходили до парку, їли морозиво, разом готували вечерю. Мама перед сном читала казку або співала колискову, батько бажав гарних снів й ніжно називав мене «донею». Я була щасливою дитиною й не думала, що досить скоро доведеться розділити своє щастя.

Коли на світ з’явилася сестричка, про моє існування на певний період забулися. Надійка була неспокійною дитиною, багато плакала, вередувала. Мама практично не відходила від її ліжечка, яке поставили у моїй кімнаті, а тато закривався у спальні, щоб не чути дитячих криків. Нашій традиції проводити час разом настав кінець.

Та я не скаржуся, я все розуміла. Оскільки Надійка ще зовсім маленька, то й любові потребує більше. Натомість я допомагала матері усім, чим могла. Частенько сиділа в няньках, навчилася готувати їсти, прибирала квартиру. Не турбувала маму через дрібниці. Старалася самостійно виконувати уроки й не діймати батьків своїми питаннями. На жаль, тато не був таким же тямущим, як і я. Замість того аби допомогти, він навмисне затримувався на роботі. Бувало таке, що додому повертався під ранок й на підпитку. Тоді у квартирі бився посуд та трощилися меблі. Так папа висловлював своє невдоволення чимось.

Вони з мамою почали сваритися. Цих сварок було так багато, що я вже й забулася, що колись ми жили спокійно й щасливо. В основному причиною їхніх суперечок були гроші. Комунальні послуги, продукти, ліки, одяг для нас, проїзд на батькову роботу – в місяць виходила чималенька сума. Тато працював бригадиром, мама сиділа в декретній відпустці. Грошей не вистачало, тому мамі довелося вийти на роботу раніше. От тільки через місяць на їхній фірмі відбулося скорочення й вона знову була вимушена сидіти без роботи.

Тато лютував, кричав на свою дружину, а я не розуміла, у чому була її провина. Тоді старалася не слухати їхні чергові розбирання, бігла до кімнати, міцно притискала двері й гралася з Надійкою, намагаючись не думати про погане.

Так і не знайшовши нової роботи, мама вирішила піти у торгівлю. Відкрила невеличкий магазин з квітами. Знайшла поставщиків й приступила до роботи. Особливо її ніхто не підтримував. Всі вважали, що ця ідея провальна з самого початку. Так коли мама почала приносити додому гроші, розмови затихли. Нарешті тато заспокоївся й вони з мамою більше не сперечалися.

Влітку ми поїхали на відпочинок до моря. Це були прекрасні канікули. Наші сімейні традиції відновилися. Ми багато часу проводили разом, їли морозиво, купалися в морі, гуляли парком та відвідували цікаві місця. Стосунки між батьками налагодилися. Я бачила, як світяться мамині очі, на її обличчі з’явилася посмішка й навіть батько став щасливішим.

Додому повертатися не хотілося. Я хвилювалася, що весь цей спокій розвіється дорогою й від нього не залишиться й сліду. Боялася, що у стінах нашої квартири знову чатували сварки. І тільки батьки переступлять поріг, знову візьмуться за старе. Кожної ночі перед таким як заснути я прислухалася до тиші. Чи не лунають раптом з батьківської спальні приглушені крики. Спокій тривав недовго.

Розпочався новий навчальний рік. Я рано прокидалася й часто помічала, що тато спить на дивані, а потім тихенько складає його, щоб ми з сестрою не помітили. Мама плакала. Це було видно по глибоких колах, закладених під її колись радісними очима. В гості зачастила бабуся. Вони з мамою про щось сперечалися. Нам ніхто нічого не пояснював, лише відправляли в кімнату й наказували не повертатися.

На той час мені виповнилося 12 років. Фактично я ще була дитиною, але суть їхніх суперечок зрозуміти могла. Мама чекала на дитину. Тато й бабуся сварили її за це. Вони часто повторювали слово «п озбутися». Я не розуміла, як можна п озбутися від дитини, яка вже зародилася у ній й з кожним днем ставала все більшою. Якщо колись я радо зустрічала стареньку й залюбки проводила з нею час, то тепер бабусю приймала за в _орога. Вона не любила цієї дитини, а може ми теж були їй не потрібні. Хто знає, що слухала мама, коли була вагітна мною чи Надійкою.

Отож, батько з бабусею, як коршуни, діймали маму. Саме тому вона плакала й страждала. Її не підтримували, а вона хотіла залишити немовля. Однієї ночі я дочекалася, коли усі полягають. Коли почула легке хропіння тата з вітальні, вийшла з кімнати й тихцем пішла до мами. Як я й думала, вона знову плакала. Побачивши мене, намагалася приховати свої сльози:

-Щось сталося, доню?

-Мамо, я знаю, що в тебе в животику є дитина. А ще чула, що тато й бабуся не хочуть цієї дитини. Не слухай їх, я обіцяю бути поруч й робити усе, що ти скажеш. Я вже доглядала за Надійкою й цього разу впораюся.

Я підійшла до неньки й обійняла її, а потім нахилилася до її животика й привіталася з дитинкою. Мама більше не плакала, цього разу вона сміялася й обіймала мене так міцно, що важко було дихати. Після нашої розмови, вона змінилася.

Сльози та втомленість зникли з її обличчя. До нас повернулася та радісна та привітна жінка, якою вона колись була. Навіть тато й бабуся врешті перестали напосідати на неї й змирилися. Через кілька місяців наша родина стала більшою. У батьків народився хлопчик. Мама назвала його Богданом й коли повернулася додому, я не випускала братика з рук.

Цей хлопчик був чудесним. Багато сміявся й майже ніколи не плакав. Батько повернувся спати у спальню й допомагав мамі з немовлям. Навіть маленька Надійка приглядала за немовлям. Цей маленький хлопчик зумів нагадати дорослим, що таке любов та турбота. Та найголовніше – батьки знову стали однією сім’єю.

Після народження Богданчика, бабуся ще жодного разу не була у нас в гостях. Я думаю, їй зараз соромно за те, що вона змушувала маму «позбутися» від нашого братика. Та якщо батько мав сміливість визнати свою провину й попросити вибачення, то вона була надто гордою для такого. Може воно й на краще. Навіщо Богданчику знайомитися з бабусею, яка не хотіла його народження.

Свою обіцянку, дану матері, я виконую кожного дня. Підтримую та допомагаю в усьому. Ненька частенько мене обіймає й говорить, що я янгол-охоронець для братика. Мені приємно думати, що дійсно так і є.

Цих вихідних ми всією родиною йдемо гуляти до парку. Сімейні традиції потрібно відновлювати. Я рада, що все стало на свої місця.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Однієї ночі я дочекалася, коли усі полягають. Коли почула легке хропіння, вийшла з кімнати й тихцем пішла до мами. Як я й думала, вона знову плакала. Побачивши мене, намагалася приховати свої сльози