Мамо, прошу тебе без нотацій! Я в туалет не можу сходити, тому що одразу всім туди ж потрібно в ту ж мить. Або близнюки відверткою двері вічно відкривають!

У мене дуже велика родина. Мати, батько, троє братів та четверо сестер. У купі тільки дітей вісім, а всіх разом десять. Ви можете хоч на секунду уявити, який шум стоїть у будинку, де проживає стільки народу? А я можу! Я жила в ньому більш як вісімнадцять років! Здуріти можна! Спершу, коли ти малий, здається що прикольно, коли в домі шум та гамір. Коли твої брати та сестри бігають по будинку, придумують різні ігри, завдання одне для одного, розважаються як можуть. Та з кожним роком тебе починає таке дратувати все більше та більше. У перехідному віці взагалі наступає пік, коли ти починаєш зриватись на всіх та кожного, бо не можеш знайти самотнього закутка, аби почути хоча б власні думки, не кажучи вже щоб почитати книгу, чи навчатись. А про особистий простір, чи особисті речі так можна взагалі забутися. Купив – відразу прощайся. Більше ти цю річ не побачиш. А якщо й побачиш, то вона вже не твоя.

– Доню, не реагуй ти так агресивно. Ми ж всі тут однакові. Ми Всі родина. Насолоджуйся, поки є можливість. Ти навіть не уявляєш, настільки це цінно. Час пливе невпинно. Будеш ще жалкувати про свої погані думки.
– Мамо, прошу тебе без нотацій! Я в туалет не можу сходити, близнюки відверткою двері вічно відкривають! Хіба тут залишися спокійним?!

– Ну, так… Але то дрібниці. На ось, з’їж бутербродика з варенням.
Тоді в моїй голові була лиш одна думка – переїхати якомога далі від цього безладу! В спокійну, затишну та маленьку квартирку, де завжди буде чисто та спокійно… Мій особистий простір...

Не втрачаючи моменту, при вступі в університет я переїхала спершу до гуртожитку, а потім і до орендованої квартири. Нарешті я спокійно могла чути власні думки та насолоджуватись тишею. Навіть музику не вмикала перший час.

Час летів. Просто невпинно. З рідними ми бачились все рідше. У кого були вже власні родини, хто тільки йшов навчатись до коледжу чи університету… Всі розбіглися. Батьки постійно дзвонили, запрошували в гості. Їм, певно, було вкрай незвично, що повний криків будинку враз став таким тихим та пустим. І зрозуміла я це тільки коли мені добігає кінця шостий десяток.

Я сиджу в кріслі, читаю книгу. Маю ту проклятущу власну квартиру, де тихо, спокійно та чисто, а хочеться, щоб поряд гомоніли рідні. Брати та сестри, мама пропонувала бутерброд із варення, проте їх вже навіть немає на цьому світі… Як подумаю, яка велика родина у нас була, та скільки всього нас залишилось, починаю плакати… Яка ж я була дурна, коли казала, що віддала б усе, аби тільки мені не заважали менші своїми криками та вічними проханнями. Як же шкода, що справжню цінність ми пізнаємо так пізно.

Оцените статью
Бархатный вечер
Добавить комментарии

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

три × 3 =

Мамо, прошу тебе без нотацій! Я в туалет не можу сходити, тому що одразу всім туди ж потрібно в ту ж мить. Або близнюки відверткою двері вічно відкривають!