У школі Марина була причиною для насмішки. Дівчинка народилася у бідній сім’ї. Батьки хоч і важко працювали, а все ніяк не могли налаштувати своє життя. Не могли вони дозволити собі купувати доньці дорогий одяг чи новомодні гаджети. Марина на те не зважала, вона була вдячна рідним за турботу та виховання, а речі не мали значення.
На жаль однокласники дотримувалися іншої думки. Судячи про крутість один одного із зовнішнього вигляду, Марина часто ставала ж ертвою цькування. При чому робили це дівчата. Вони відверто сміялися над зовнішністю однокласниці, принижуючи її не найкращими словами. Хлопці лише реготали та тицяли пальцями. Ніхто й ніколи за неї не заступався. Дівчинка навчилася бути непомітною, але й це не завжди рятувало.
У старших класах справи Марини тільки погіршилися. Поки однокласниці вихвалялися новими сумочками та косметикою, дівчина ходила в поношеному одязі та зі старим ранцем. «Гидке каченя» – це прізвисько, яке дали однокласниці Марині за непримітний зовнішній вигляд.
В день випускного Марина вирішила не йти на церемонію. Нічого хорошого її там не чекало, а документи можна забрати й в інший день. Та батьки наполягли на тому, що варто піти. Вони декілька місяців відкладали кошти, щоб придбати їй випускне плаття. Мама дістала із шафи милу сукню. Марина одяглася й пішла на свято.
Однокласники зустріли її бурхливими аплодисментами. Від надмірної уваги дівчині ставало зле. Одна з однокласниць крикнула:
–Маринко, а ти свою сукню в бабусиній шафі знайшла?
Інша підхопила злий жарт:
–Мабуть, це плаття передається в їхній родині у спадок з покоління в покоління.
Усі голосно сміялися та продовжували ображати Марину. Їй стало так соромно та незручно. Чому вона вирішила, що зможе провести цей вечір, як усі нормальні підлітки. У сльозах вона вибігла з актової зали й всю ніч проплакала у шкільному спортзалі. Додому повернулася лише під ранок. Батькам подякувала й обманула, що все було прекрасно. А собі пообіцяла, що настане такий день й вона провчить усі ті злі язики, які не давали їй спокою.
Минуло 15 років. Життя розкидало колишніх однокласників у різних напрямках. Комусь пощастило втілити свої мрії у життя, хтось просто плив за течією. Ольга, колишня староста класу, збирала однокласників на зустріч. Через соціальні речі або особисті контакти знайшла усіх й запросила до ресторану. Натрапила вона й на Марину. Правда сторінка жінки пустувала. Вона написала однокласниці повідомлення й не чекала отримати відповідь. Правда про себе подумала: «Було б добре, якби Маринка прийшла. Ото сміху буде!»
У зазначений день усі зібралися за столом. Багато хто змінився, були такі, які залишилися собою. Колишні однокласники згадували пережиті роки та кумедні випадки. Спогадів було чимало, в основному усі приємні. Тоді хтось почав розмову про випускний вечір й присутні згадали про те, як вчинили з Мариною.
–А королева нашого випускного так і не з’явилась.
-Ага, мабуть, сукні не знайшлося. Можливо вона так розкабаніла, що у випускну не влізла.
Усі залилися реготом й тієї миті побачили, що до їхнього столу підходить розкішна жінка. Струнка, висока, з довгим каштановим волоссям. Витончена сукня прямого крою підкреслювала усі переваги її фігури. Чоловіки порозкривали роти, а жінки давилися заздрощами.
-Та ні, сукню я таки знайшла. Добре, що ви згадали про випускний. Варто вам подякувати. Якби не ваші насмішки я б ніколи не насмілилася досягти такого успіху, який маю тепер.
Марина не мала бажання сідати до столу з цими людьми. Вона виконала своє найбільше бажання й таки провчила колишніх однокласників. З ресторану вона виходила переможницею і їй заздрісно дивилися вслід.